— Виявляється, містер Головнін, що ви, крім усього, ще й дипломат?! — здивовано промовив Корбет і голосно засміявся, але очі його, як і досі, визирали з засідки. — Отак спритно випитали в мене, простака, що в нас є перекладач!
Без видимого зв’язку з попереднім він спитав:
— Скажіть, там, на Алясці, куди ви йдете для відкриттів, якщо, звісно, вірити вам на слово, кажуть, дуже суворий клімат? Я читав про мандрівки Джемса Кука, він бував у тих краях…
— Ще до нього там побували наші, росіяни, Чириков і Берінг…
— Хіба? Дуже цікаво… Все ж ви берете на себе чималий риск. Хутро, як ви знаєте, не терпить солоної води. Якщо ви везтимете хутро, вам треба буде ближче спуститися до тропіків, щоб втекти від штормів північного сходу. О, я знаю, що таке район снігових штормів! Я побував за Південним Полярним колом…
— Ви даєте пораду, капітане? Дякую… Нещодавно я теж побував на південь від мису Горн… Але ми не маємо наміру перевозити хутро. Це — справа комерційних кораблів. Коли б наш корабель був комерційний, ви могли б захопити його як приз…
Капітан Корбет помітно спохмурнів:
— Ви, очевидно, подумали, мій друже, ш%я добиваюся від вас бодай непрямого признання?.. А хіба мені не однаково: комерційний це корабель чи військовий?
— Це корабель Російської географічної експедиції. І потім, про які «непрямі признання» може бути мова? Ви — не слідчий. Я — не підслідний…
Капітан Корбет схвально вигукнув:
— Це — слова мужчини!.. То випиймо ж за наші славні діла під Тулоном!.. Геть усі умовності, тут зустрілися двоє бойових товаришів…
За кілька хвилин вони попрощались біля площадки трапа. «Диана» стояла зовсім близько: звідси можна було бачити все, що діялось на її палубі. Там плинуло звичайне, розмірене корабельне життя: під фок-щоглою матроси лагодили снасті; інші шкребли й мили надбудову бака; судновий кухар чистив великий мідний таз… Тільки вартовий англійський лейтенант, нудьгуючи, сам собі повільно блукав осторонь усіх, на юті… А навколо шлюпа, як і раніше, сновигали човни, переповнені озброєними англійськими матросами, і з одного човна, що причалив під кормою, якийсь хлопчина здирався по тросу на пів’ют.
Головнін показав на нього Корбету:
— Я накажу своїм матросам скидати таких-от «акробатів» за борт…
— Зараз вони дадуть вам спокій, — мовив Корбет. — Але, між іншим, я забув повідомити вас, мій друже, що я дав розпорядження… При найменшій вашій спробі тікати, на вас буде спрямовано вогонь усіх берегових і корабельних батарей… До речі, сьогодні чудова погода, правда?
— Дякую вам за прекрасний обід, — відповів Головнім, посміхаючись. — Ми, російські моряки, добре розуміємось на гостинності. Я ще раз пересвідчився, що англійці не забувають своїх друзів.
Уже з шлюпки Головнін помітив: пещене обличчя капітана Корбета побагровіло, але що він переживав — почуття сорому, зніяковіння, злоби, — Головнін не міг збагнути.
Дивна пригода трапилася з перекладачем. Уродженець міста Риги, цей чоловік служив тепер в англійському морському корпусі в Капштадті в чині сержанта; він і дитинства чудово знав російську мову. І раптом сталося незвичайне; викликаний до командора Роулея, він вислухав відповідне суворе напучення і… враз забув усі російські слова.
Коли йому показали суднові документи «Дианы», він тільки розвів руками і мовив засмучено:
— Ні, жодного слова не можу перекласти…
З великим жалем командор Роулей повідомив Головніна, що, як виявилося, перекладач їхній не досить підготований. І ще прикріше командорові, що в усьому Капштадті, як він з’ясував, не було людини, котра володіла б російською мовою.
І Головнін, і Рікорд чудово розуміли Роулея: він наказав перекладачеві мовчати… В Капштадтському порту готувався відпливти в Англію транспорт «Абоданс». З цим транспортом Роулей посилав донесення про затримку шлюпа.
Отже, Головнін не помилився: це був полон, але полон особливий, обставлений зовнішньою чемністю, яку доповнювали жерла гармат, націлені на шлюп.
Викликавши наверх команду, Головнін прочитав перед застиглим, мовчазним строєм моряків свій писаний наказ.
— Єдине, що лишається нам робити в цьому становищі, — сказав він, — чекати. Терпіння і терпіння! Будемо сподіватися на краще, мої друзі…
Потім він спитав у офіцерів і матросів, чи є в кого які заяви або запитання. Після кількох секунд тиші із строю виступив бронзовий від загару богатир, матрос першої статті Михайло Шкаєв.