— Я думав про це, Петре… На березі в нас три хронометри. Два з них ми непомітно перенесемо на шлюп, а третій залишимо. Власникові будинку я передам листа, щоб він продав цей хронометр з аукціону й одержав гроші, які належать йому за приміщення й за хліб. Ми не можемо зникнути не заплативши, ми не ошуканці — чесні люди… Є ще борг торговцеві м’ясом де Віту. Цьому я залишу вексель на англійський комерційний дім Гарі і Джокса.
— А як же передати листи? Кому їх довірити? їх можуть прочитати ще до нашої втечі!
— Я довірю ці листи тільки замкові, — мовив Головнін. — Стальному замкові й ключеві, що в мене в кишені. Я покладу їх у ящик адміральського хронометра. Правда, тут виникає одне побоювання: що як віце-адмірал Варті потаїть від свого уряду зміст листів? Адже я вирішив залишити листа й йому. Ніхто інший, саме він призвів нас до спроби втекти. Для Варті, звичайно, було б найпростіше знищити мої пояснення: в них нема ні перепрошувань, ні виправдувань. Я маю всі підстави обвинувачувати віце-адмірала в жорстокості, і я обвинувачую. Приховати ці обвинувачення йому не вдасться. Копії з того листа, який адресую йому, я надішлю своїм знайомим у Капштадті — і англійцям, і голландцям. Навіть і про це я повідомлю Варті.
Головнін посміхнувся.
— Він з люті, чого доброго, і ящик свого хронометра поламає!
Ясні очі Рікорда блиснули:
— І нехай!..
— Оце такі плани, Петре… Тепер їх знаємо ми вдвох — ти й я.
— По-грецькому Петро означає камінь, — сказав Рікорд. — Камінь уміє мовчати.
Він рвучко обернувся, розчувши легкі кроки: хтось обережно крався за покритою брезентом шлюпкою. Силкуючись лишитися непоміченим, присівши навпочіпки, мічман Мур злодійкувато визирнув з-за носа шлюпки, визирнув і сховався.
— Що це ви бавитесь у піжмурки, мічмане? — глузливо спитав Головнін.
Мур повільно випростався, явно зніяковівши:
— Я не хотів перешкоджати вашій секретній розмові…
Рікорд швидко ступив до мічмана:
— Звідки ви знаєте, що ця розмова секретна?
Мур не вийшов з-поза шлюпки.
— Мені здалось… Ви називали прізвище сера Варті. Не думаю, щоб ви могли захоплюватися ним. Мені дуже ніяково справді, що я міг мимохіть почути вашу розмову, хоч зовсім не старався взнати секрети начальства…
— Мені дуже подобається ваша скромність, мічмане, — сказав Головнін. — Якщо в мене й є якийсь секрет, то він може стосуватися і вашої долі.
Особливо важким був цей план через непевність, у якій весь час перебувала команда «Дианы». Що вирішить англійський уряд? Волю чи полон до закінчення війни? Чому мовчав Варті? На записку Головніна про те, що на судні вичерпався провіант, він не відповів. На другого, вже гострого, наполегливого листа він надіслав відповідь аж через два тижні: кілька люб’язних фраз з побажанням доброго здоров’я… Це було знущання. Варті вважав «претензії» Головніна забавними.
Капітани голландських кораблів, з якими Василь Михайлович познайомився тут і заприятелював, не приховували свого обурення із вчинків віце-адмірала.
— Ніхто не насміє закинути вам щось, містер Головнін! Варті примушує вас тікати, він погрожує вам голодною смертю…
Можливо, були серед цих людей не тільки доброзичливці. Головнін і на мить не забував про обережність. Звичайно він відповідав зажурено:
— Мені не вистачить провізії і на тиждень дороги…
Але голодна пайка і справді відбилась на стані команди. Тяжко занедужав і незабаром помер помічник шкіпера Єгор Іллін. Матроси віднесли його тіло на далекий горб, звідки видно було похмурий, сірий простір океану, і мовчки спустили в яму важку, дубову труну. Серед проводжаючих був і командир; таким задуманим і сумним ніхто з матросів ще не бачив Головніна.
— Ми будемо вважати, що тебе вбили, Єгоре, — неголосно промовив Головнін. — Російські люди дізнаються, що тут, далеко від батьківщини, на мисі Доброї Надії, спить вічним сном убитий англійськими тюремниками російський моряк… Коли ми вирвемося з полону і прийдемо на Камчатку, там, на рідній землі, ми поставимо пам’ятник тобі, Єгоре, і напис на пам’ятнику розповість про чесну працю твою і про тих, хто винен у твоїй смерті…
Він чув: хтось із матросів повторив:
— Коли ми вирвемося з полону…
Була в цих словах упевнена надія і нетерпляча рішучість.
Ця нетерплячість давно позбавляла спокою й Головніна. Вечорами пильно вдивлявся він в обрій, вслухався в плюскіт зибу. Хоч би насунули хмари, хоч би вдарив шторм! Ночі, як на те, стояли ясні, тихі, місячні, пробувати вийти під таку погоду в океан було б безрозсудно…