І знову монотонним, сумовитим дзвоном корабельні склянки відраховували години; змінювалися вахти; приходили й відходили іноземні судна; марширувала на березі англійська морська піхота… І збігали тижні.
У квітні минув рік з того пам’ятного дня, коли шлюп увійшов у Саймонс-бей. Уже настав травень… Різнобарвні черепашки й зеленкуваті водорості густо вкрили підводну частину шлюпа. Вони вкривають звичайно уламки потонулих кораблів… Дивлячись довгими ясними ночами на гори, посріблені місяцем, на жовтий холодний вогонь хвилі, Головнін інколи мимохіть думав, що час, мов сама морська пучина, зімкнувся над його «Дианою», над долями довірених йому людей.
Але в половині травня раптом подув омріяний норд-вест, і вечірнє небо затягли важкі хмари.
Головнін вийшов на палубу, роздивився. Поблизу чорнів невиразною тінню віце-адміральський фрегат. Ще вдень Василь Михайлович запримітив, що паруси на ньому не були прив’язані. Великі військові кораблі, які стояли на якорях трохи далі, не вийшли з ремонту, вони не могли б кинутися в погоню. Лишалась іще одна небезпека, — про неї Головнін довідався, почувши сигнали з гір: біля входу в бухту курсували двоє невідомих суден: може, то були англійські військові кораблі?.. А втім, про цю небезпеку довго роздумувати не доводилось. Якщо буде погоня, то буде, звісно, й бій.
Він гукнув Рікорда. Можна було подумати, що лейтенант нетерпляче чекав цього виклику. Він вартував тут же, біля капітанської каюти.
— Зараз виходимо, — сказав Головнін. — Викликати всіх наверх… На марсах і реях працюватимуть усі: офіцери, унтер-офіцери, гардемарини, рядові… Нехай розмістяться на палубі непомітно. Додержувати цілковитої тиші… Ми вийдемо з бухти під штормовими стакселями.
— Єсть! — радісно вигукнув Рікорд і, немов упевнюючи самого себе, додав тихо: — Я вірю в щастя…
Рівний норд-вест скоро змінився шквалом. Білі гребені хвиль зашумували, закипіли, лунко вдарили в борт шлюпа. Рвані хмари спустились до вершків щогл; вогкий, волокнистий туман, просічений хльостким дощем, обволік усю бухту й берег… Саме про таку погоду мріяв Головнін довгими днями й ночами чекання. Однак у цю хвилину, коли остаточно вирішувалась доля всього екіпажу, голос його пролунав по-буденному спокійно, так, ніби слова команди були звичайнісінькі, повторювані вже безліч разів:
— Рубай канати…
Він чув короткий приглушений звук. Чорні тіні замиготіли на півбаку. Потім відчутно здригнулась палуба, і під напором вітру судно поволі рушило до середини бухти.
З невеликого баркаса, що стояв на якорі за тридцять метрів від «Дианы», підсилений рупором голос прокричав чи то вражено, чи то перелякано:
— Вони відходять!.. Гей, на «Резонаблі»!.. Полонені пробують утекти…
Головнін оглянувся на віце-адміральське судно. Крізь клапті туману він виразно бачив, як там, на кормі, на пікафуті, на баку замигтіли тремтливі вогні. Він зрозумів: за сигналом тривоги англійські моряки кинулись до гармат. З цієї секунди він наче забув і про «Резонабль», і про берегові батареї… Хай буде, що буде! Намагаючись приховати хвилювання, штурвальний матрос неголосно повторював слова команди… Поривчастий вітер, здавалось, силкувався зірвати штормові стакселі. «Диана» йшла дедалі швидше, і неясні силуети англійських військових та купецьких кораблів виникали й танули то з правого, то з лівого борту…
Збігали хвилини, але англійці не відкривали вогню. Чому вони гаяли час, випускаючи «Диану»? На шлюпі, мабуть, не було людини, яка не питала б себе про це, що дивувалася з того, що противник мовчить. Однак події цього короткого часу складалися саме так, як і гадав Головнін: там, на «Резонаблі», природно виникло побоювання, як би не пошкодити власні судна. В таку темряву й негоду навіть найвправніший артилерист не міг би поручитися за точність прицілу. А на рейді ж бухти відстоювалося багато кораблів.
Може, англійці були певні в ходових перевагах свого «Резонабля» і сподівались наздогнати «Диану» в океані? Головнін розумів, що, захопивши вдруге «Диану», «давні приятелі» не вагаючись оголосять шлюп трофейним, а весь екіпаж судна ув’язнять. Та, зрештою, капітан знав і інше: жодного офіцера й жодного матроса шлюпа ця загроза не могла зупинити. Беззавітно вірні батьківщині, його люди готові були до кінця виконати свій обов’язок.
У своєму глибокому довір’ї до екіпажу корабля Головнін спирався на факти: він знав біографії кожного з цих людей, їхні діла й думи. Тут було чимало матросів, що раніш служили на інших суднах імператорського флоту. У розмовах на дозвіллі вони нерідко згадували своїх колишніх нелюдів-начальників і страшні, образливі кари ліньками. Жоден офіцер «Дианы» не насмів би вдарити матроса. Головнін раз і назавжди заборонив кулачне самоуправство. Дехто вважав його революціонером, та Василя Михайловича це слово не лякало. Він не раз повторював офіцерам, що матрос — така сама, як і вони, дворяни, людина й громадянин.