— У нас одна батьківщина, — казав він, — і кожен із нас повинен їй служити, доки не перестане битися його серце. А серце російського моряка чутливе і вдячне: воно не здригнеться перед дулом пістолета, щоб відплатити командирові добром за добро.
В цю тривожну годину на трудному, небезпечному шляху до волі перевірялася школа Василя Головніна, і він вірив людям своєї школи.
Цю найнебезпечнішу частину шляху, де зіткнення з яким-небудь кораблем. здавалось неминучим, Головнін недаром вивчав багато днів. Скільки разів виходив він шлюпкою на далекий рейд і до мису, за яким так виразно, лунко, могутньо дихав великий, величний океан… Вийти з бухти або провести в неї судно Головнін зміг би тепер за будь-якої погоди, в найтемнішу ніч. Але кораблі, що приходили в бухту, звичайно міняли місця стоянок, залежно від вивантаження, від навантаження, від розпоряджень майстра-катенданта, знавця гавані й рейду, грунту, течії й вітрів… Надвечір, пильно оглядаючи в підзорну трубу знайомі обриси Саймонс-бея, Головнін намагався запам’ятати, на яких місцях стоять судна. Якби довелось йому зараз позначити на карті бухти тридцять або сорок точок, де кинуто якорі, він зробив би це за хвилину і не помилився б. Але деякі судна могли переміститися. В сум’ятті шквалу, туману й дощу, в нічній темряві, яка в цих краях насувається надзвичайно швидко, дозорні на півбаку й на марсі не побачили б корабля на дорозі…
Отже, на якийсь час Головнін забув і про «Резонабль», і про берегові батареї. Напевно, віце-адміральський фрегат уже рушив у погоню? Зненацька, просто по курсу, перед самим бушпритом «Дианы» вимальовується чорна тінь… Це корабель. Кілька хвилин, і шлюп протаранить невідоме судно. Головнін сам хапається за спиці штурвала:
— Ліво на борт!..
Побіля самісінького борту «Дианы» промчав чорний силует… І знову гучним обвалом навалюється вітер; крутиться коловертень розпиленого дощу; білими спалахами проблискують крізь темінь, злітаючи над боргом, гребені хвиль…
Яке щастя після нескінченного, пекучого до болю полону знов почути гул океану!
За весь час своєї служби на флоті Головнін не пам’ятав, щоб іще коли так блискавично виконувалися його накази. Це була важка, небезпечна робота — на мокрих і слизьких реях, в непроглядній темряві ночі, під вітром, що скидався на шалений водокрут… Слово команди — і вже прив’язано фок, і поставлено грот-марселі, і вистрілено брам-стеньги, і піднято брам-реї, і поставлено брамселі… Аби тільки ущух шквал та подув рівний вітер, — шлюп уже був готовий стати під усі паруси.
На якісь секунди в просвіті серед рваних хмар відкрились похмурі висоти берега, — це був знайомий мис Хіпгкліп… Отже, грізна скеля Уїтл лишилась далеко за кормою. По той бік мису хвилі вже не стикались, не кипіли, — високими, спадистими лавами неслися вони в піч, у могутній простір океану.
До самого світу ніхто на шлюпі очей не звів, ніхто не поскаржився на біль від поранень та ударів.
Під першими нерівними проблисками світанку Головнін побачив усю команду на передній палубі корабля… Мокрі, в подертому одягу, в саднах і в смолі, люди стояли нерухомо, наче закам’яніли, напружено вдивляючись у безкраю далечінь, і сувора радість освітлювала їхні обличчя.
Ранок був ясний і синій, з безхмарним небом, з прозорою, сяйною бірюзовою хвилею. Навально проносячись вздовж борту, грала й шипіла і райдужно відсвічувала піна. Незримий тягар поривчасто виповнював паруси. І був він гострий і солодкий, вітер волі, яким так жадібно дихали тепер моряки «Дианы».
… В малому офіцерському салоні «Дианы» ось уже третій день було весело й гамірно. З усіх кораблів — військових, купецьких, промислових — що стояли в Петропавловській гавані, на Камчатці, за ці три дні побували тут гості. Серед них — флотські офіцери, шкіпери промислових суден, бувалі в бувальцях купці, а також і прості матроси… Не тільки все начальство цього далекого дерев’яного городка, що став форпостом Росії (на березі Тихого океану, побувало на «Диане» з урочистими візитами. Ішли сюди вантажники з гавані, рибалки, мисливці, оленярі — усі, до кого долинула чутка, що повернувся корабель, про який давно вже гадали, що він загинув… Деяким поважним персонам не дуже подобалось, звичайно, що тут, на шлюпі, вахтові однаково привітно зустрічали і високих чиновників, і простих людей, але так звелів командир, і зауважувати йому ніхто з гостей не насмів би… А втім, один з чиновників, який розмовляв з французьким прононсом, все-таки сказав: