— Декого, я помітив, збентежили наші втрати? — раптом спитав командир.
— Коли йдеться про славу, — вигукнув один з офіцерів, — чи варт зважати на життя якихось трьох-чотирьох десятків матросів?
Ці слова всі зустріли схвальними вигуками. Але Головнін мовив стиха:
— Авжеж, зважати на це треба…
Лорд Маркерр розчув його слова. На дряблому обличчі командира відбився подив:
— Ви кажете: треба зважати? Але ви, офіцер, не шкодували ж власного життя заради цієї перемоги? То з чого ви більше радієте: з перемоги чи з того, що зберегли життя?..
Серед запалої тиші Головнін промовив виразно й спокійно:
— З перемоги і з життя…
— Поясніть. Хіба для російського офіцера, та ще такого відважного, перемога не дорожча за життя?..
Несерйозним, дитячим здалося Головніну це запитання.
— Звичайно, дорожча, — сказав він. — Я радію з цієї перемоги тому, що ми — ваші союзники в боротьбі проти Наполеона… І одночасно я щасливий, що лишився живим і здоровим. Моє життя ще буде потрібне вітчизні.
— Мені дуже приємно, — мовив лорд Маркерр, підіймаючи на честь Головніна бокал, — що під моїм начальством служить такий прекрасний моряк. Запам’ятайте це слово, наш вірний товаришу по зброї: Англія не забуває, ніколи не забуває своїх друзів. Хоч би де ви були і хоч би що трапилося в майбутньому, Англія пам’ятатиме вашу службу…
Коли через кілька місяців Головнін прощався з моряками «Фісгарда», йому вручили від імені командира пакет. Згодом на березі він прочитав відзив про себе. Перелічуючи бої свого фрегата, відзначаючи заслуги Головніна, лорд Маркерр особливо докладно зупинявся на нічному абордажному бою. Про Василя Головніна було сказано: «… був серед перших у бою, бився з незвичайною відвагою і був такий щасливий, що лишився живий і здоровий».
Отже, затямив англієць відповідь Головніна… А російський моряк запам’ятав фразу командира фрегата: «Англія не забуває своїх друзів…»
Не сподівався тоді Головнін, що вже незабаром йому доведеться на власному досвіді перевірити правдивість цих слів і з тривогою очікувати бажаної години, щоб утекти в океан від цієї дружби…
В 1806 році, коли Василь Головнін далеким обхідним шляхом — через Швецію і Фінляндію — повернувся з Англії до Петербурга, місто російських моряків Кронштадт урочисто відзначало знаменну подію: з першого кругосвітнього плавання на рейд Кронштадта прибули кораблі російського флоту «Надежда» і «Нева»…
Для моряків-балтійців завершення цього славного походу було справжнім торжеством. Добрий початок зроблено!.. Віднині російські моряки пройдуть у найдальші країни, для їхнього молодого флоту настала пора досліджень і відкриттів на всіх широтах землі.
Ще вихованцем Морського корпусу хлопчик з рязанського села Вася Головнін мріяв про такі походи. З роками мрія набирала певності, — вона не загубилася, не розвіялась серед службових турбот, серед життєвих справ.
Не кожен з давніх петербурзьких знайомих Головніна! міг би тепер догадатися, що в цьому випробуваному, суворому офіцерові, як і раніше, жила юнацька жага до турботливих морських подорожей, до штормових просторів морів і океанів, що таїли безліч загадок.
Він вважав невідкладно-важливим, щоб російські моряки розгадали ці загадки, пройшли неходженими широтами, нанесли на карту ще не відкриті землі.
В Англії він не просто відбував призначений строк для удосконалення у військово-морській справі. Пильно придивлявся Головнін до всього, що могло бути цінним для рідного флоту: до роботи верфей, до майстерності корабельників, до військово-морської сигналізації, до особливостей маневрів, до розпорядку на кораблях… Чимало тут було такого, що слід було відкинути як мотлох догматичної традиції або як пережиток. Не випадково сказав він при лорді Маркеррі, що на життя матросів треба зважати. Нещадна дисципліна в британському флоті й безглуздо жорстока муштра завжди породжували у Головніна огиду.
Дещо, однак, здалося Головніну й корисним для молодого російського флоту. Він написав порівняльний огляд стану англійського і російського флотів, хоч і не мав відповідного завдання, і склав зведення морських сигналів, яке разом з оглядом переслав до Адміралтейств-колегії. Тут знайшовся тямущий чиновник, який передав пакет Головніна адміралові Павлу Васильовичу Чичагову.
Адмірал спитав:
— Хто цей Головнін? Чи не той маленький кадет, що служив на кораблі «Не тронь меня»? Ну, ще б пак, пам’ятаю! Мій батько вручав йому медаль «За хоробрість» після перемоги над шведами на Балтиці… Отже, старий безпомилково розпізнав моряка. А тепер маленький кадет став уже справжнім морським офіцером, — вдумливим, серйозним, закоханим у своє діло…