— На палубі шлюпа, Василю Михайловичу, я бачив простих мужиків… Вони цілуються з вашими матросами!
— Дуже приємно, — мовив Головнін. — Це росіяни зустрічають росіян.
Чиновник посміхнувся:
— На березі я бачив і камчадалів. Здається, й вони збираються на корабель…
— Хіба? — зацікавлено спитав Головнін. — Чому ж вахтові їх не запросили? Я сам прийму камчадалів, ось тут, у цьому салоні…
Чиновник засовався в кріслі і стурбовано оглянувся на двері.
— Може, трохи згодом?
Не приховуючи іронії, Головнін сказав:
— Не дивуйтесь, шановний добродію… Зовсім недавно в тому кріслі, де ви сидите, так само невимушено сидів дикун… Це було біля острова Тана, в групі Ново-Гебрідських островів. Мушу сказати вам, що він, ватажок первісного племені, поводився дуже пристойно…
Хтось із гостей пирснув зо сміху, а в чайній склянці, яку чиновник тримав у руці, срібна ложечка тонко, співуче задзеленькотіла об скло. Головнін, здавалось, не розчув цього сміху і не помітив, що сухорлявий аристократ вмить спітнів, лисину й лоб його зросив піт, губи й щоки побіліли. Розповідаючи далі про далекий похід «Дианы», Головнін казав:
— Скільки й житиму, ніколи не забуду тієї зустрічі на острові Тана… Безвісні люди на маленькому острівці, що загубився в просторах океану, простигли нам, незнайомим, у вирішальні для нас, трагічні години руку допомоги й дружби. Вони могли б цього не зробити. Вони мали всі підстави зустріти нас, європейців, нещадною війною, бо англієць Кук, який побував на цьому острівці до нас, почав з того, що обстріляв мирне тубільне селище з гармат. Він, звісно, не думав про тих мореходців, кому доведеться прийти сюди після нього. Ми й були перші після нього білі люди і прийшли на такому самому кораблі. Остров’яни не знали різниці між англійцями і росіянами. Вони знали лише одне, що в океані блукають жорстокі білошкірі бродяги з таємничою зброєю, яка бухає вогнем і димом, і що ці бродяги грабують та вбивають не розбираючи… Чи ж не дивно, що це, уже скривджене європейцями плем’я не пішло на нас війною? Від мису Доброї Надії нас відокремлювало 5910 миль, або 10 340 верст, і на цьому довгому шляху були й страшні грози, і шторми, і шквали, і холод полярного Півдня, і тропічна спека, і, звичайно, суворий, дуже суворий труд. І весь час кожен а екіпажу одержував тільки третину пайки… Зрозуміло, що значило для нас прибуття до острова Тана, зустріч з господарями цієї малої землі… Чому вони повірили, що ми не мали лихого заміру? Я думаю, тому, що вони зрозуміли наше цілком мирне ставлення до них. Я пояснив матросам, що вони мусять виявляти до остров’ян доброзичливість, не хапатися за зброю, не погрожувати. На острові ми намірялися, запобігаючи цинзі, запастися свіжим м’ясом і плодами; крім того, мене цікавили й жителі цих островів. Один лише Кук одвідав їх до нас, і я, знаючи жорстокість цього мореплавця, не зовсім довіряв тим записам, що були опубліковані після його мандрівки.
В екіпажі Кука, як відомо, було двоє натуралістів, батько й син Форстери. Вони й описали острів Тана і його насельників. З твором Форстерів я познайомився в Капштадті і поробив виписки з нього. Тепер нам в особливій пригоді став маленький словничок, складений мною на підставі їхніх записів. Ми знали, що по-танському вода звалася тавай, свиня — буга, кокосові горіхи — нюї, хлібний плід — емер, їсти — ані, пити — нуї й інше.
Щойно «Диана» кинула якір у затоці Резолюшен, як нас оточила сила-силенна човнів остров’ян. Усі остров’яни були озброєні списами, киями й луками, проте, вдивляючись у їхні темно-каштанові обличчя, я не помітив у них ні люті, ні погроз. Ці напівголі люди дивилися на нас з цікавістю й очікуванням: вони хотіли знати, чого ми прийшли.
І тільки-но вимовив я кілька їхніх слів та показав жестами, що нам потрібна прісна вода й провізія, як остров’яни все зрозуміли і відповіли, одностайними вітальними вигуками.
Їхній чорний, окатий вождь, на ім’я Гунама, ставний силач, з безліччю кісок, спадаючих на плечі, з гострою кучерявою бородою не вагаючись пересів із свого легенького човна в спущену з «Дианы» шлюпку і, довірливо усміхаючись, спитав, як мене звати.