Ми розмовляли дивовижною мовою, якій немає назви, і перше слово, що його вождь вимовив слідом за мною по-російському, було ім’я моєї батьківщини — Росія.
Захоплений спогадами, Василь Михайлович, здавалось, зовсім забув про лисого аристократа, який нервово совався в кріслі. Чиновник сам нагадав про себе.
— Навряд чи вони зрозуміли, що означає це слово, — мовив він. — Кожній людині властиво вірити в бога. А звідси й свідомість того, що таке батьківщина, і спільність одновірців, і готовність іти в бій за віру, царя й вітчизну. Я чув, що ці дикі поклоняються якимсь дерев’янкам; а трапиться нещастя, вони спалюють своїх богів! Чи ж їм, поганинам і блюзнірам, зрозуміти велику державність? Ні, хоч ви що кажіть, а я не згоден визнати їх за людей.
Головнін посміхнувся:
— Мені доводиться відповісти вам по пунктах. Найперше, щодо спільності, про яку ви зволили сказати. У них, на островах, нема ні поміщиків, ні кріпаків. Нема, правда, й пишних палаців, та зате нема й тюрем. Цим дітям природи не властива заздрість і бажання жити працею інших. Ніде в світі не бачив я більш дружних і згуртованих людей. Вони завжди ходили групами, обнявшись або тримаючи одне одного за руку. Як охоче кидались вони допомагати товаришеві, якщо він робив важку роботу! А коли хтось з остров’ян вимінював у моїх матросів ножа, або сорочку, або буси, я не помічав, щоб інші заздрили щасливцеві. Скажіть, скидається це на наш розпорядок життя? Їхній вождь, Гунама, живе в такому самому курені, як і всі інші остров’яни, і харчується так само, як і всі вони. Звичайно, їхні закони нітрохи не схожі на наші, однак слід задуматись: хто ж, ми чи вони, попереду?
Друге, це про їхню віру. Вони ще не навчилися виплавляти метал і скло, тонко обробляти дерево та робити різні фарби. Тож нам, європейцям, які звикли до блискучих ікон, їхні боги можуть здатися неоковирними, грубими, занадто простими. Однак дерево лишається деревом, хоч би як його обробили. Хіба ікони, яким поклоняємось ми, не робота рук людських?
І, нарешті, третє: у них є своя державність, і вони її ревно оберігають. Вони люблять свою батьківщину і завжди готові битися з будь-якими загарбниками. Ось зверніть увагу хоча б на оцей запис Форстерів. — Головнін дістав із шухляди і погортав зошит. — «Коли капітан Кук звелів вистрілити з рушниці поверх їх, то один із жителів, стоячи на березі біля самої води, був такий відважний і зухвалий, що, нітрохи не боячись вогню, почав жестами викликати англійців на бій…» Ви, напевно, знаєте, який переляк, і паніку сіяла серед первісних племен вогнепальна зброя? Цілі могутні держави, з їхніми численними військами, капітулювали при громі, зброї європейців. Як же мав любити свою батьківщину цей житель Тани, що не здригнувся, побачивши «гримучий вогонь»!
Літній, з сивиною, піхотний офіцер, один із гостей Головніна, дивлячись через плече на лисого чиновника, мовив зневажливо:
— Я гадаю, що для жителів Тани байдужісінько, чи визнає їх за людей, чи не визнає якийсь зарозумілий добродій, житель Камчатки…
Чиновник густо почервонів і став квапливо відкривати прикрашену перламутром табакерку, а Головнін, не помічаючи його збентеження, розповідав з тим самим захопленням:
— Я радий, що доля допомогла мені побувати серед цих людей. Я переконався в тому, що відомості Форстерів про жителів Тани багато в чому неправдиві і в значній частині своїй є лише виправданням поведінки капітана Кука та його екіпажу. Я не пригадую жодного випадку, коли б хтось з остров’ян спробував украсти в нас будь-яку річ або грубо повівся з нашими матросами. Якщо супутникам Кука остров’яни не схотіли продавати свою зброю, то, певно, були в них для цього підстави. А нам вони залюбки відступали свої списи, щити, стріли, луки, киї, зроблені з надзвичайно міцного дерева казуарина, з одним або двома топірцями на краях.
Ми вільно заходили в їхні курені, і вони зустрічали нас гучними вигуками й пригощали кокосами та іншими плодами. З візитом-відповіддю на шлюпі побувало багато жителів Тани, зокрема й Гунама із своїм сином. Поводилися вони, ось за оцим самим столом, вельми пристойно і лише після тривалих умовлянь попоїли наших страв і випили трохи вина.
Я хотів би звернути вашу увагу, панове, на один запис Форстерів. — Головнін знову погортав зошит і знайшов потрібну сторінку. — Вони пишуть, що остров’яни дуже хотіли, щоб англійці швидше покинули їх. «На плантаціях, повз які ми йшли, — пишуть Форстери, — ми зараз почули, що один чи двоє з жителів почали сурмити у великі черепашки, які в багатьох диких народів, а особливо на островах Тихого океану, вживаються для того, щоб подавати сигнал про небезпеку або коли треба стривожити жителів далеких селищ».