Коли я й штурман Хлєбников відходили далеко від берега у ліс і зустрічали на вузьких стежках остров’ян, при них справді бували такі черепашки. Але жодного разу ніхто з них у ці бойові черепашки не засурмив, і не було випадку, щоб остров’яни ховалися від нас або стежили за нами.
Що ж сталося з цими дітьми природи за час, відколи їх одвідала експедиція капітана Кука? Може, вони переродились? Чому вони втратили ворожість до білошкірих бродяг, що прибули з океану? На це запитання я бачу лише одну відповідь: вони відповіли Кукові на виклик викликом, а нам — добром на добро… Ні, ми жодного разу не зарядили тут гармат. А-коли ми вирушали в дальшу путь, чорношкірі друзі плакали і просили нас залишитись…
Капітан обернувся до чиновника, який знов відкривав табакерку:
— З гордістю можу сказати вам, шановний добродію: справді, в оцьому кріслі, в офіцерському салоні «Дианы» сидів, і зовсім недавно, ватажок племені з острова Тана — відважний, щиросердий Гунама, про якого в мене і у всіх моряків шлюпа назавжди лишиться добрий спомин.
— Однак ви самі називаєте цих остров’ян дикунами, — сказав чиновник. — А хіба в цьому слові нема презирливого чи хоча б погордливого відтінку? Я не повірю, щоб ви вважали дикунів за людей…
— Я вважаю їх за людей. Можете цьому вірити.
— Вони не мають уявлення навіть про азбуку!..
— А хіба у нас, в Росії, всі знають азбуку?
— Але кожного російського мужика можна навчити грамоти. А чи зможете ви навчити дикуна?
— О, безперечно! — вигукнув Головнін. — Можна навчити не тільки азбуки, а й вищих наук. Я певен, що дитина негра відкілясь із Центральної Африки, або остров’янина з Полінезії, або індійця, або малайця, одно слово, кожна людська дитина, якщо з дитячих років почати її виховувати, так само досягне успіхів у науках, як і дитина росіянина, або француза, або англійця.
Підгорнувши тонкі губи і випнувши вузькі груди, чиновник відрубав гостро й сухо:
— Це небезпечні думки, які приводять до ще більш небезпечних висновків…
— Чому ж? — спокійно спитав Головнін.
— Бо вища наука — це наука керувати державою, мій шановний! Спробуйте навчити цієї науки мужика і довірити йому керування державою…
Головнін уважно дивився на співрозмовника, подумки питаючи його: хто ж ти? Шпик? О, це схоже на аракчеєвську Росію! Шпик приходить під машкарою гостя, спочатку говорить улесливо, усміхається, підлабузнюється, щоб потім перейти до провокаційних запитань. Гляди, ще сьогодні, голубе, дряпатимеш донос. Гаразд! Дряпай… А мені цікаво побачити, який ти у гніві…
Лишаючись, як і дотепер, стриманим, навіть привітним, Головнін сказав:
— Так і буде. Не знаю коли, але так і буде.
— Що? Як ви зволили висловитись? — майже злякано перепитав гість. — Мужики керуватимуть державою?..
— Мужики — це народ… Ми з вами без народу — просто нулі. Народ — могутня сила. Тепер він ще не організований. Та згодом він організується, звичайно…
Чиновник різко схопився з крісла:
— І це я чую від дворянина! Я можу подумати, що слухаю революціонера…
— Не лякайтесь цього слова, шановний добродію…
— Воно жахливе! — проверещав чиновник.
— Воно почесне, — неголосно, але виразно мовив Головнін.
Чиновник вибіг із салону. Василь Михайлович гучно засміявся услід йому, але, обернувшись до гостей, побачив напружено-зосереджені обличчя, — весела компанія ніби померхла, і через дві-три хвилини гості за спішили на берег. Біля порога затримався, розкурюючи люльку, тільки офіцер з берегової батареї — стрункий сивіючий брюнет, з соромливою усмішкою і ясним, задуманим поглядом. Обережно взявши Головніна за лікоть, довірливо дивлячись йому в обличчя, він промовив стиха:
— Я глибоко шаную вас, капітане, і цілком поділяю ваші думки, хоч вони й були висловлені уривчасто… Але тому, що я шаную вас щиро й сердечно, дозвольте нагадати вам про обережність.
— Хто цей лисий суб’єкт? — спитав Головнін.
— Агент. Я його знаю. Дрібна погань. Прибув чинів шукати і подвизається, фабрикуючи доноси. А втім, що він нам? Ось вам моя рука, Василю Михайловичу, і якщо потрібен буде свідок, я виступлю за вас…
Головнін бачив, що це був один із тих мужніх офіцерів, яких і в російській армії, і у флоті було тоді чимало: вони ненавиділи грубу вояччину і поліцейське свавілля, запроваджене временщиком при Павлі Першому й Олександрі Першому графом Аракчеєвим. Отже, на час мандрівок «Дианы», тут, на батьківщині, ніщо не змінилось. Аракчеєв так само заводить військові поселення; жене в Сибір на каторгу тисячі людей; висліджує, мордує і страчує відважних патріотів. Як сумно все-таки, люба батьківщино, знову дізнатися про злигодні твої! Та в той же час він подумав, що в армії, як видно, не зменшилось, а побільшало супротивників деспотичного царського режиму. В цьому була для Головніна глибоко хвилююча радість: він ненавидів царя, його міністрів і придворних — всю цю пудрену, золочену знать, завжди інтригуючу, корисливу, байдужу до інтересів вітчизни… Схвильований, він стиснув руку офіцерові: