Мур іноді казав, що ніби з нетерпінням жде цих серйозних завдань. Тепер він стояв перед Головнішім, помітно схвильований, з тремтячими тонкими губами, з тим невловно-мінливим обличчям, яке буває у декотрих людей, коли вони водночас і зважуються, і бояться, і силкуються приховати цю зміну почуттів від сторонніх очей.
— Насмілюсь звернутися, пане флоту капітан… І просити вашого дозволу піти разом із штурманським помічником Новицьким у цю розвідку…
— А що ж? Гаразд… — погодився Головнін. — Особливої небезпеки нема: по-перше, це курільці, наші друзі, по-друге, в разі несподіванок, ми напоготові…
Шлюпка відпливла від борту «Дианы» і хутко помчала до селища. Там, на низькому березі, заметушились люди. Вони зсунули на воду велику байдару, на яку сів цілий загін, і байдара пішла навперейми шлюпці.
— Або це привітна зустріч, — роздумливо мовив Рікорд. — Або небезпека…
— Спустити ще одну шлюпку! — наказав Головнін, — Мічмане Якушкін, ви йдете зі мною. З нами — четверо озброєних гребців.
— Дозвольте мені… — озвався Рікорд.
— Ні, ви заступаєте на шлюпі командира.
Хоч і швидко наближалась шлюпка до берега, він, здавалось, весь час віддалявся. Оглянувшись на корабель, Головнін у думці подякував Рікорду: «Диана» вибрала якір і обережно посувалась у глиб затоки.
Але де ж поділися Мур, Новицький та чотири матроси супроводу? Шлюпка їхня лежала за смужкою слабкого прибою, на кам’яному осипу, а мічмана й супутників його не було видно ніде. «Може, їх запросили в один: і куренів? — подумав Головнін. — Це означало б привітну зустріч…»
Він спрямував шлюпку у вузеньку бухточку і перший ступив на дзвінкучий, обсипистий гравій берега. Сходячи по ньому на невеличкий узгірок, він зрозумів, чому не побачив здалеку своїх посильних: просто вони спустилися за вал гравію, нагромадженого прибоєм.
У видолинку за валом він побачив усю послану групу. Новицький і четверо матросів стояли на плоскому виступі кам’яної плити, тримаючи зброю напохваті і, видимо, намагаючись приховати свою готовність до бою. Один з матросів курив; Новицький безтурботно усміхався і, весь захоплений тим, що діялось, навіть не розчув, як під ногами Головніна скрипів і подзвонював гравій…
На спадистому укосі розташувався табір наметів. Неподалік від табору, біля самого валу, капітан побачив мічмана Мура. Якимсь особливо маленьким, скуйовдженим і жалюгідним виглядав у ці хвилини Мур. Просто перед ним, за три кроки, стояв такий же маленький, бронзоволиций японець, у довгому халаті з наплічниками, з двома кривими шаблями по боках. Два десятки японських солдатів ніби чекали в ці секунди команди свого офіцера. Захищені панцерами, озброєні шаблями, вони тримали рушниці напоготів. У повітрі чути було гострий запах сірки… В руках у солдатів димилися запалені гноти…
Влітку 1810 року з тринадцятого курільського острова Расєва до Ітурупу вийшла велика навантажена байдара; в ній їхало п’ятнадцять чоловік: семеро мужчин, шість жінок і двоє дітей.
Вантажу на байдарі було небагато: кілька десятків шкур морської видри, нерп’ячі й тюленячі шкіри, невеликий згорток лисячого хутра та окремо, дбайливо упаковані, орлині крила й хвости.
То була група мисливців-курільців, російських підданих, і пливли вони на південь, сподіваючись знайти на якомусь з островів японське селище, щоб проміняти свій крам на рис, халати, тютюн, хустки… Ці японські селища на островах то виникали, то зникали; надовго японці тут не оселялись: вони чудово знали, що сваволили на чужій землі.
Особливо цінним крамом курільців були орлині хвости й крила: дженджики-самураї прикрашали цим пір’ям свої стріли.
Невеличке японське селище мисливці помітили в затоці, на острові Ітуруп. Як велося й віддавна, вони ще здалеку стали показувати свій крам. Потім, уже безбоязно, вийшли на берег.
Цим разом, однак, їх не зустрічали торговці. Розсипавшись цепом, з рушницями, з видобутими шаблями в руках, сотня японських солдатів замкнула їх кільцем, перетнувши шлях до моря. Погрожуючи шаблею, маленький японський офіцер наказав курільцям — усім, жінкам і дітям також, стати навколішки. Тут же він поздоровив своїх солдатів з перемогою, а полонених — так чомусь він називав мисливців — наказав відвести до в’язниці. З довгої крикливої промови його мисливці зрозуміли лише одне: вони — російські піддані, тому офіцер вважає за своє право скарати їх на смерть чи помилувати, відпустити на волю чи тримати у в’язниці.
Молодий курілець Олексій наважився звернутись до офіцера з одним лише запитанням і мало не заплатив за нього життям.