— Як же ви рискуєте, капітане? — майже злякано спитав матрос першої статті Макаров. — Життям рискуєте… Адже їх ба скільки! І всі в залізі з ніг до голови, а в нас самі шаблі…
— В мене шість пістолетів розкладено по кишенях, — посміхнувся капітан. — Та й вас на шлюпці троє лишається, — чи це ж не сила?..
Шлюпка з-розгону увігналася в гравій, і капітан перший зійшов на укіс. Назустріч йому вийшла група японців, — усі в блискучих панцирах, з кинджалами на поясах, кожен з двома шаблями.
— Що це значить? — спитав капітан, відповівши на привітання офіцера. — Ви повертаєте нам нашу плату за продукти?
Смуглий, сухорлявий офіцер з випнутими довгими зубами присів і розставив руки:
— Ми не скінчили переговорів і тому нічого не можемо прийняти…
— Це — закон вашої країни?
— Так, це закон. Але зараз вийде з фортеці наш начальник, ви можете, капітане, поговорити з ним.
Вихід начальника обставлений був особливо урочисто. Двоє солдатів, виступаючи церемонним кроком, супроводили цю важну персону. Один із них ніс спис, другий велику золочену шапку, схожу на старовинний шолом. Маленький товстий начальник рухався своєрідним маніром, — пирскаючи зо сміху, матроси назвали його «іноходцем». Ішов він, узявшися в боки, щось пильно роздивляючись на землі, стараючись якнайширше розставити ноги, немов усі його перелякані підлеглі мусили проскочити поміж цими кривими ногами.
Розмова почалась із взаємних люб’язностей. Головнін сказав: він дуже шкодує за тим, що сталось: через тривалу негоду йому довелось завернути в гавань Кунасірі і тим порушити спокій високого начальника.
Коли б цей зовсім не високий, низенький начальник мни почуття гумору, він, певно, відчув би в капітанових словах тонке вістря голки. Та японський начальник занадто звик до шани від усіх, хто оточував його, отже, сприйняв ці слова як належне. Він навіть зволив відповісти, що теж шкодує з приводу ненавмисного обстрілу шлюпки, і тут же з солоденькою усмішечкою збрехав, буцімто назустріч «Диане» виходив японський човен, та на нього росіяни чомусь не звернули уваги.
— Як це сумно, дорогий капітане! Човен я вислав спеціально, щоб довідатись у добрих гостей, чи не потрібні їм мої скромні послуги!..
— Ми навіть тріску помітили б у гавані, — сказав Головнін, — не те що човен. Але цього не кажи йому, Олексію. Спитай: тепер він заспокоївся, нарешті?..
— Я щасливий! — відповів японець, — Я просто щасливий, мій любий капітане! Я хотів би тільки уточнити одну маленьку деталь, що, сподіваюсь, не утруднить капітана… Коли шлюп був біля берегів Ітурупу, мій шановний капітан казав, ніби він прибув для торгівлі: продавати й купувати. А тепер він каже, що зайшов до нашої гавані через тривалу негоду?
Головнін бачив: чоловік тридцять озброєних японців та й сам начальник тепер напружено стежили за виразом його обличчя. Спроквола, непомітно і, звичайно, не випадково японці поволі обступали його, Васильєва й Олексія. Було ще не пізно повернутись на шлюпку, а в разі нападу прокласти собі дорогу зброєю. Та чи не подумають японці, що це — страх, що він, російський капітан, отже, і його команда, бояться японців? Може, вони самі охоче зійдуть з дороги до шлюпки? Як же тоді виглядатиме ця несподівана втеча з переговорів? Він вирішив грати почату гру до кінця. Удаючи, ніби не розуміє запитання, він попросив курільця розтлумачити докладніше, вислухав його і, на подив начальника, усміхнувся:
— Але річ у тому, що в курідьській мові, — сказав він, — нема слів «купувати» і «гроші». Я думаю, в цьому непорозумінні винні перекладачі. Тільки тривала негода привела мене сюди по дорозі із східних володінь Росії в Петербург.
Японець дістав з кишені халата вузенький згорток паперу і записав цю відповідь. Запитань до російського капітана було в нього, як виявилось, безліч, йому неодмінно треба було знати, скільки років російському цареві і як звуться по-російському… туфлі, холодно взимку в Петербурзі чи тепло і чи ловиться в Росії риба івасі, де перебуває російський посол в Японії Резанов і який тютюн більше полюбляє капітан… Нарешті, спитавши, як звуть по-російському місяць, та записавши з таким самим серйозним виглядом відповідь, він сказав, що тепер дуже вдоволений.
Тут же, на галечному укосі, поставлений був критий великими матами намет. Питаючи вп’яте чи вшосте про здоров’я капітана, начальник запросив його до намету. Тут почалось частування рибою й ікрою, чаєм і якимсь солодким корінням, напоєм саке і тютюном, а також новими несподіваними запитаннями:
— Як оце зветься? — питав японець, не перестаючи усміхатись. — Гудзик? О, як гарно! Як це приємно звучить: гудзик!..