Головнін помітив, що кожну нову страву приносили інші люди. Вони приходили в намет і залишались тут, усі озброєні, замкнені, видно, знали щось, але і взнаки про це не давали. Так потроху в наметі зібралося до двох десятків японців. Головнін вирішив, що чемності вже віддано належну кількість запитань та відповідей, і спитав начальника, коли він дозволить одержати продукти і скільки треба буде заплатити?
— Мій дорогий капітане! — майже закричав японець. — Ви кажете, десять мішків рису? Але чому так мало? Двадцять мішків! Ні, що я кажу? Тридцять!..
— Ви дуже щедрі, пане начальник! — зауважив Головнін.
— Мене чарує ваша скромність, любий капітане! Що важать кінець кінцем якісь десять мішків рису? До того ж ви так мало просите риби й зелені.
— Я не просто прошу, а питаю: чи можна купити?
— От-от, купити! Але ви такі скромні з цією просьбою… Десять мішків рису. Ха-ха!.. Я ладен був би, ласкавий капітане, віддати вам усі багатства цього острова. Та що острова, — океану. Але, на жаль, це може залишитись тільки мрією. У фортеці є начальник старший за мене. Я не маю права відпустити навіть одного мішка рису, навіть цибулини, шановний капітане…
— Базіка! — буркнув Головнін, досадуючи, що змарнував стільки часу, і підводячись з мати.
— От-от, базіка! — весело вигукнув японець. — Гарне слово: базіка… Що значить це слово?
— Скажи йому, Олексію, що цим словом він може рекомендуватися, знайомлячись. Хай і в документі своєму запише: базіка…
— Я дуже радий, — сказав японець. — Я скажу своїй дружині, що дістав від вас це гучне ім’я!
Залишаючи намет, Головнін якісь секунди відчував близьку небезпеку, відчував майже фізично, як колись у боях перед нападом ворога. Може, ще один крок, — і щось тут станеться. Він опустив руки в кишені мундира, торкнувшись до холоднуватого металу пістолетів. Зробив крок і ввійшов у групу озброєних японців; вони розступилися перед ним.
Що ж примусило їх розступитись? Може, раптова поява матроса Васильєва, який ступив назустріч своєму капітанові з рушницею в руках?
З берега долинула пісня, знайома російська пісня, чувана ще в Рязані. Співали її три матроси, залишені на шлюпці. Суголосні, дужі голоси вільно пливли над гаванню й зникали в океані, і була в цій пісні душевна ясність і молоде упевнене завзяття, для якого наче й не існувало в житті ні страхів, ні небезпек, ні перепон.
«Здається, вони розступились перед цією піснею», — подумав Головнін.
Увечері «Диана» змінила якірну стоянку, підійшовши до фортеці на відстань гарматного пострілу. Капітан викликав до себе мічмана Якушкіна, молодого, дуже допитливого офіцера; про нього на шлюпі казали, що Якушкін неодмінно хоче все бачити на власні очі і ладен Для цього видертись навіть на вулкан…
— Здається, ви хотіли побувати на березі? — спитав Головнін. — Зараз є така можливість. Візьміть шлюпку й гребців і рушайте на берег. А втім, далеко від шлюпки не відходьте. Другий офіцер обіцяв забезпечити нас рибою. Одержите рибу і повертайтесь. Будьте дуже обачні. Люди повинні бути озброєні.
Смагляве обличчя Якушкіна засяяло: особисте доручення від капітана було для нього великою честю. Вже за дві хвилини шлюпка відійшла від борту; в думці Головнін похвалив мічмана за моторність.
Аж уночі повернулась шлюпка до «Дианы». Мічман пишався доставленим вантажем: таку велику нагуляну кету давненько вже подавали команді на стіл. Японці дуже чемно зустріли Якушкіна, питали про здоров’я капітана шлюпа, знов запрошували Головніна в гості у фортецю.
— Сказати правду, — доповідав мічман, — не сподівався я такого ласкавого прийому.
— М’яко вони стелять, — зауважив Рікорд. — Коли б не довелося комусь із нас твердо спати…
Якушкін ще був під враженням зустрічі на березі:
— Не можна все-таки не відзначити, які вони були запобігливі. Коли я сказав, що капітан приїде завтра, вони погомоніли поміж себе, і офіцер мені відповів: «Якщо буде туман, нехай шановний капітан не приїздить. У цій гавані, — каже, — дуже небезпечно плавати, коли туман. Хоч і сумно, що вийде загайка, — каже, — але риск був би ще сумніший».
— А не здається вам, мічмане, — несподівано і чомусь суворо запитав Рікорд, — що не риск цей їх турбує? Туман — хороше прикриття для раптової атаки. Оцього вони й бояться, — виходить, вони, як і раніше, не довіряють нам. Крім того, може бути й іще одне: їм треба виграти час, щоб одержати інструкції з своєї столиці про те, як поводитися з нами: чи давати допомогу, чи знов відкривати пальбу?