І знов, обернувшись до помічника, він вигукнув з відтінком нетерпіння:
— Е!..
Помічник знов поспішно вийшов. Слуги внесли обід. На великих дерев’яних лакованих підносах ледве вміщалися десятки с грав: риба, соуси, зелень, якісь черепашки й коріння, якісь драглі й приправи і особливо багато п’янкого саке.
— Щось зарано вони з обідом, — обережно зауважив Хлєбников. — Чи, може, обідають у них зранку?
Мур відповів йому тоном повчаючого знавця:
— Урочистий обід можна подати коли завгодно… А по обіді, як видно, буде парад.
— Чому ви так думаєте? — спитав Головнін.
— О, я все примічаю. Помічник начальника двічі вже виходив, і, як відкидали біля входу запону, я примітив, що вони роздають шаблі… Коли ми увійшли в фортецю, не всі солдати мали зброю. Тепер роздано всім. Навіщо це? Звісно, для параду!..
Андрій Хлєбников мовив з сумнівом:
— Як знати?..
Головнін подумав, що мічман не позбавлений уяви: побачив одну шаблю і тут же вирішив: парад! Але на честь випадкових гостей парадів не влаштовують, та й до того ж японці чудово знають, що шаблями, списами та луками вони нікого не здивують.
Помічник вельможі вернувся ще більш радісний, ніж перше. Смачно закусуючи й запиваючи, Олексій переклав його запитання:
— Чи подобається високоповажному капітанові угощення? Він сам, оягода, або, по-російському, справник, наглядав за кухарями. Цією честю вшановують лише найвищих гостей…
Мур осмілів і попросив Олексія перекласти японцям його слова.
— Тепер ми бачимо, — сказав Мур, — що наші побоювання були даремні. Ви — благородні, чесні люди, нездатні на віроломство…
Притримуючи шаблі й не випускаючи з рук свого залізного жезла, старший начальник устав з стільця і, кивнувши Олексієві, сказав, шо відчуває потребу глянути на гавань.
— Я теж відчуваю таку потребу, — вигукнув Головнін. — Там, у гавані, мій корабель…
Маслянисте обличчя японця нахмурилось. Зброєносці перезирнулись. Помічник уважно розглядав колодочку подарованого ножа. Мовчання тривало довгу хвилину.
— Перекажи капітанові, — мовив начальник, звертаючись до Олексія, — що я нічим не зможу забезпечити його корабель. Я чекаю відповіді на моє донесення губернаторові острова Мацмай. Поки відповідь не надійде, один з російських офіцерів мусить лишатися у фортеці заложником…
Головнін насмішкувато глянув на Мура:
— Ось благородні люди, нездатні на віроломство… Але скільки ж днів доведеться чекати відповіді губернатора?
— П’ятнадцять, — сказав японець, навіщось підіймаючи свій жезл. — Проте можливо, що губернатор запитає уряд.
Головнін мовби не здивувався. Обидва начальники і всі їхні зброєносці тепер уважно вдивлялися в його обличчя. Напруживши всю волю, щоб не виявити хвилювання, він відповів тоном спокійним і рівним, наче вів далі попередню приємну розмову:
— На таке довге чекання без ради з офіцерами, що лишились на кораблі, я, звичайно, не погоджуюсь. Залишити у вас офіцера я просто не хочу. Чи начальник не забуває, що перед ним сини могутньої Росії? Чи він не забуває, що в Росії знайдуться сили, які оступляться за нас? Чи начальник не бере на себе занадто велику відповідальність, коли пробує посварити дві держави? Нарешті, чи він знає таке слово: зрада? Заманити беззбройних людей у фортецю і диктувати їм свої умови та погрожувати — це ж зрада.
Моряки «Дианы» всі разом устали. Японець пронизливо скрикнув і вхопився за шаблю. Але в очах у. нього був переляк. Ось чому він двічі пробував вийти з намету. Він боявся, що в ці вирішальні, заздалегідь розраховані хвилини може опинитися в небезпеці його рицарське життя! Оглянувшись на озброєну охорону, він посмілішав і став говорити довго, крикливо, запальчасто, раз у раз згадуючи ім’я посла Рєзанова і знов хапаючись за шаблю…
— Чого він шаліє? — нетерпляче спитав в Олексія Головнін. — Що він доводить?
Олексієве обличчя побіліло, губи й повіки тремтіли:
— Яке нещастя, капітане!.. Ми не підемо звідсіль… Вони нас уб’ють…
— Та говори ж спокійніше…
З усієї довгої начальникової промови Олексій сяк-так переклав лише дві фрази: якщо начальник випустить бодай одного росіянина з фортеці, йому самому розпорють черево. А в усьому винні якісь Хвостов і Давидов…
— Ясно, — сказав Головнін. — Тікаймо!..
Відкинувши присадкуватого списоборця, він вибіг з намету. У фортеці завили й заверещали. Могутнім ударом Хлєбников повалив двох японців. Близько гримнув постріл. На Хлєбникова відразу кинулось щонайменше з десяток солдатів, вони повисли на ньому, силкуючись повалити на землю. Штурман крутнувся на підборі, трусонув плечима, і японці розлетілись в усі боки.