Доводи Рудакова були переконливі: здавалось, іще не пізно спробувати врятувати полонених. Японці могли вбити їх на березі, але чомусь відвели до фортеці. Виходить, полонені навіщось потрібні були самураям? Це й давало надію на врятування капітана та його супутників.
— Є ще пропозиції? — спитав Рікорд.
— Призначити делегата для переговорів, — сказав хтось з офіцерів.
— Я пропоную викликати добровольців, — просуваючись наперед, вигукнув Якушкін; в тоні його молодого, дзвінкого голосу прозвучала надія. — Якщо мені довірять хоч супроводити делегата… Я готовий…
— Тут усі на це готові, — зауважив Рікорд. — Доведеться кинути жеребок. Отже, ми вибираємо терпіння і мирний шлях… Ми будемо сподіватися, що наш славний капітан…
Він не доказав. Низько над головами офіцерів із свистом пронеслось ядро і спінило воду далеко за шлюпом.
— Зараз вони пристріляються, — спокійно промовив штурманський помічник Новицький. — На такій відстані це не важко…
— Однак це й є їхня відповідь! — гнівно прокричав Рікорд. — Вони стрілятимуть і по шлюпці нашого делегата… Слухати мою команду… До гармат!..
Шлюп здригнувся від залпу і повився синюватим димом. Біля брами заметались солдати.
Дивлячись у підзорну трубу, кусаючи губи, Рікорд сказав Іллі Рудакову з жалем:
— Яка шкода! Наші ядра надто малі, а глибина не дає нам підійти ближче. Цими ядрами ми можемо тільки пристрашити їх, але не більше… Ану, ще раз, — вогонь!
У фортеці знявся димок, мабуть, щось загорілось; по укосу застрибало каміння.
— Це булавочні уколи, — розчаровано сказав Рудаков. — Треба негайно вийти з-під обстрілу.
Рікорд погодився. За кілька хвилин, піднявши якорі, «Диана» відійшла на далекий рейд і зупинилась навпроти рибальського селища, що виднілося на довгій опадистій косі.
Готуючись до висадки десанту, щоб заволодіти фортецею, Рікорд вираховував, яке було фактичне співвідношення сил. За його спостереженнями, та й на думку офіцерів, японський гарнізон на острові був численний, — щонайменше чотириста чоловік. До цієї кількості слід було додати всіх чоловіків із селища, яких, зрозуміло, примусять взяти участь в обороні. Цифра виходила солідна: японський начальник мав у своєму розпорядженні понад п’ятсот чоловік, фортечні укріплення, батареї…
На шлюпі лишалось п’ятдесят чоловік, коли лічити й двох кухарів та двох прибиральників — людей, які в боях не брали участі. При висадці на кораблі мало залишитися щонайменше десять-дванадцять чоловік; біля шлюпок на березі теж треба було залишити хоча б трьох матросів… І що ж могли б зробити тридцять моряків проти фортеці, де притаїлась така сила?
— Я ніколи не вірив у чудеса, — сказав Рікорд Рудакову, — але буде справжнім чудом, якщо десант не загине. І не меншим чудом буде, коли залишені на шлюпі десять-дванадцяТь чоловік зможуть довести його до Охотська у цих штормових широтах… Висновок ясний: було б безглуздям посилати людей на очевидну загибель і прирікати на загибель корабель. Тоді в Охотську ніхто й не довідається, чому загинув шлюп. А це й є найбільш бажаний для японців варіант…
— Люди готуються до десанту, — сказав Рудаков. — Майже ніхто з них не сподівається повернутись, але такої люті я ще не бачив ніколи…
Рікорд зітхнув, з жалем оглянувся на берег:
— Добре, якщо лють помножена на тверезий розрахунок… Я вирішив: «Диана» йде в Охотськ, щоб збільшити сили і повернутись. Знімаємось негайно. Ми не покинемо товаришів у біді, — ні, ніколи не покинемо, хоча б довелось іти на небезпеки й на жертви.
Він добув з папки й розгорнув велику детальну карту острова Кунасірі, недавно писану рукою Головніна: туш була ще свіжа. Сім висот, розкиданих за фортецею, і сама фортеця, малий півострів і довга рибальська коса, понад сімдесят промірів глибин і велика підводна обмілина, три скелі та підводна банка при вході в затоку, — все було позначено на цій карті з граничною точністю, властивою Головніну. Коли він складав карти і робив опис, він знав, що поправок більше не буде…
— Ця затока не має назви, — сказав Рікорд. — Тепер вона дістане ім’я… «Затока Зради»…
Тут же, спершись на поручень містка, він великими буквами написав на карті ці два слова.
Шлюп повільно і наче знехотя вбирався в паруси. Чайки тоскно кричали в вишині. Був вечір, і червоні бризки заходу текли по вологій палубі, по склу ілюмінаторів, по слабко наповнених парусах…
Зв’язати людину так, щоб вона не могла поворухнутись, щоб найменший рух викликав нестерпний біль і щоб при спробі тікати зашморг, накинутий на шию, враз затягнувся, у японців вважалося справжньою майстерністю.