З рейду вдруге долинув залп, і був він прощальним салютом «Дианы».
Берегами бурхливих гірських річок та недвижних прозорих озер, кам’яними осипами перевалів, трав’янистими долинами, непролазними заростями чагарів і вкритою галькою приморською смугою ішли полонені, оточені змінним конвоєм, ішли, залишаючи на стежках сліди зранених ніг…
Уже скінчився липень… Двадцять жарких, задушливих днів липня минули в дорозі, як двадцять каторжних років, і почався серпень. Дорожній порох чорною, гіркою корою осідав на губах. Чи були зливи, чи навалювалися з моря на цей кам’яний берег шквали, чи стояла полуднева спека, скорботний похід не припинявся. Від першого проблиску вранішньої зорі і до пізнього смерку, коли на узмор’ї спалахували рибальські вогні, ішли моряки, волочачи розвіхтяні вірьовки, несучи, як залізний тягар, мовчання й рішучість.
Конвойні не знімали вірьовок, Рани на руках у полонених гноїлися. В селищах, на ночівлях, конвойні обв'язували рани ганчір’ям і знову стягували петлі.
І все ж на нескінченному цьому чорному шляху були й хвилини просвітку. Ні, Японію населяли не самі чванливі самураї. В селах, у рибальських селищах, в розкиданих на узбережжі городках полонених обступав схвильований натовп: жінки проривалися крізь цеп конвою з глеком води або молока, чоловіки дарували тютюн, діти, послані рідними, підносили сушену рибу, зелень і рис… І зворушувала моряків сердечна, щира, людська доброта, коли який-небудь селянин, у котрого в самого лічені вершки землі, широко розчиняв двері своєї комірчини і голосно просив солдатів, щоб дозволили йому дати притулок полоненим.
Немов переказуючи давню, виношену свою думу, Шкаєв сказав Васильєву:
— Дуже, брат, нагадує мені країна ця японська двоповерховий будинок. Тільки нагорі — звір’я, горло ладне кожному перегризти, а внизу — люди.
— Будиночки в них легкі, — помовчавши, зауважив Васильєв. — Мурованих, міцних і подивитись нема…
— Ну, то й що?
— А взяти б цей будинок двоповерховий та й перевернути… Розумієш, просто догори дном його поставити.
— Ого! — вигукнув Шкаєв. — Великий був би переполох… Але правда взяла б своє, це так…
Головнін чув цю коротку розмову. З першого дня полону він поводився з матросами, як рівний з рівними. Вони шанобливо називали його, як і раніш, капітаном, на ночівлях давали йому краще місце, ладні були віддати останню жменю рису й останній ковток води. Його гнітила найменша перевага в умовах, коли всіх спіткала біда, і він всіляко уникав привілеїв. Але, як не дивно, живучи з цими простими людьми, він ніколи не розмовляв з ними на високі теми, про долю батьківщини, про життя народу. Офіцерство російського флоту було вищою кастою; незримий мур відокремлював його від матросів. Навіть ті з офіцерів, що ненавиділи самодержавство й кріпосний лад, — а Головнін знав таких чимало, — навіть і вони і в армії, і серед моряків лишились дворянами, панами, вони не знали народу, та й не дуже хотіли його знати.
У ці гіркі дні полону, на важкому, нелюдському шляху, той незримий, давній, задовго до Василя Головніна збудований розмежувальний мур, що відокремлював його від матросів, раптом перестав існувати. І стали значними, цікавими, хвилюючими їхні розмови, їхні думи й мрії про батьківщину, про сьогоднішній і завтрашній її день. Ось і тепер, у немудрій відповіді Васильєва він уловив глибоку, сміливу думку. Скидалося на те, що зовсім не про Японію думали матроси; вони думали про те, що дорожче за життя кожному з них, — про Росію. І Головніну захотілось втрутитися в розмову, не виправляючи, не повчаючи, як рівному від рівних вислухати відповідь.
— Та хіба тільки Японія, Григорію, схожа на двоповерховий будинок? — спитав він, відставши трохи і йдучи поряд з Васильєвим. — Хіба Англія чи Південна Африка не такі? А наша Русь-матінка, з її поміщиками й кріпаками, з палацами для багатих і з канчуком, з каторгою для селян, — це що, справедливість?
Йому здалось, що Васильєв злякано відсахнувся:
— Ми про японську землю говорили…
— А я про нашу землю з тобою говорю. Японцям — японська земля, нам — наша… Ми ось по цих вибоїнах з тобою йдемо, по іграшкових, клеєних містах, а в серці ж то батьківщина живе, і думки тільки про неї одну… Ми рівні перед долею, Григорію, і я без хитрощів, як братові, тобі кажу, бо думав про це з мукою і довго: якщо вже й не перевертати Росію, то треба до кореня її струснути! Щоб сушняк увесь, і гнилизна, і пліснява розлетілись і заново, у свободі зажив народ…