За околицею міста полонених ввели у високі дерев’яні ворота. Будована з товстих, загострених брусів огорожа була обведена глибокою канавою. Вартові чергували на вишках, на валу канави й біля воріт. Хмуро посміхнувшись, Васильєв сказав Хлєбникову:
— А палац і справді охороняють по-царському! От кляті мучителі, живолупи, — навіть непрохане ласкаве слово кидає, мов на рани сіль!..
— Багато, дуже багато хто міг би позаздрити таким умовам! — глузливо повторив Хлєбников. — Що ж вдієш? Попрощаємось, братці, може навіки!..
Головнін відчув на щоці доторк його сухих, запалених губів.
— Прощай, Андрію Іллічу, ти був хорошим моряком… Прощайте, друзі!
Головніна ввели в темний сарай, поділений всередині на комірки. Міцні гратчасті двері піднялись і опустились. Потім тюремник грюкнув другими дверима, що вели з коридора, і довго стукав та брязкав важким замком.
Уперше за цілий місяць нестерпної дороги Головнін лишився сам. Іноді мріялось про це: треба було зосередитися, знайти й обміркувати найменшу можливість визволитися. Все-таки в нього зостався якийсь проблиск надії на те, що тут, у Хакодате, вищі японські чиновники розглянуть злочин, вчинений їхніми підлеглими на Кунасірі. Тепер і цього проблиску не лишилось.
Тюрму, споруджену спеціально для полонених з «Дианы», не будували, звичайно, на день, на два; може, довгі роки доведеться скніти в ній морякам? Чи довідаються коли-небудь на батьківщині про їхню долю? Яких заходів ужив Рікорд? Що з екіпажем і кораблем? Головнін довго сидів на дощаному ліжку, слухаючи серед німої тиші важкі удари серця. Перша зірка засвітилась за вузеньким вікном. Синя ніч огортала острів. А ця комірка стояла на самому дні ночі й тиші, на самій межі туги й розпачу…
Він здригнувся. Чиясь рука дряпалась у вікно. На неясноиму відтинку неба вона здавалась судорожно скорченою й чорною. Він підійшов до вікна і звівся навшпиньки, щоб придивитись. До стіни припала людина в лахмітті. Озираючись на всі боки, вона простягала Головніну якийсь суверток. Руки їх зустрілись, і Головнін узяв невеликий паперовий пакет. Людина показала на небо, ніби окреслюючи шлях сонця, потім на себе й на стіну, що оточувала тюрму. Вона сказала дуже тихо:
— Завтра…
Головнін знав це слово. За час полону він затямив дві-три сотні японських слів.
— Добре… Дякую… — відповів він по-японському. — Дякую, друже…
Потім він розгорнув суверток, В ньому лежав шматок чорного, ще теплого хліба, можливо зігрітого на грудях.
Хто ж була людина, що рискувала життям заради цього скромного подарунка? Була вона в лахмітті, це Головнін помітив добре.
— Правда, — роздумливо повторив він слова Шкаєва. — Двоповерховий будинок… Нагорі — звір’я, а внизу — люди…
Кабінет губернатора, або буніоса, виглядав незвичайно. Замість підлоги насип із щебеню, сяк-так прикритий матами. Стелі й зовсім не було: дощаний дах чорнів над головою. Три віконця заліплено папером, що ледве пропускав тьмяне світло. Меблів тут теж не було: губернатор сидів долі, а по боках у нього розмістились помічники й слуги.
Тільки одну стіну щедро прикрашали робочі причандали буніоса: криві, довгі й короткі, з зазублинами й без зазублин ножі, численні голки, почорнілі від вогню, якісь пилки, тростини і джгути, товсті й тонкі канчуки, різноманітні петлі й кайдани. Як видно, цим набором «інструментів» губернатор користувався часто, коли держав його завжди напохваті.
Сухорлявий, з тьмяними без виразу очима, з гордовитими складками в кутках губ, начальник нерухомо сидів на підвищенні, дивлячись в якусь точку перед собою. Два його секретарі, в чорних халатах, з кинджалами за поясами, сиділи трохи позаду, перед високими стосами паперу. Місця обабіч начальника зайняли два його помічники. Були тут ще й охоронці — непримітні люди, що за весь час зустрічі жодного разу не подали голосу. З лівого боку в кожного з них лежали великі вийняті з піхов шаблі.
Полонених ввели й поставили перед губернатором двома рядами: спереду капітана й офіцерів, позаду матросів. Перекладачів — Олексія й літнього курільця — посадили трохи збоку на каменях. Секретарі квапливо присунули до себе чорнильниці.
Начальник ставив запитання не кваплячись, байдуже. В запасі в нього, як видно, було кілька сотень запитань, і він з досвіду знав, що процедура має бути дуже довга.
Головнін назвав своє прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, ім’я й по батькові батька та матері, чин, звання, місце народження, де вчився й служив, але розпити про давно померлих рідних, про далеке рязанське село, про родичів і знайомих були такі пусті, що він прямо сказав начальникові: