Японець насторожився:
— А ти?
— Я обдурював. Нехай мене скарають на смерть. Я повторював чужий обман тому, що боявся…
Він обернувся до Головніна:
— Тепер я не боюся смерті, капітане. Не боюся ні смерті, ні катування. Я не хочу, щоб і ви страждали через мене. Я теж росіянин, отже, ваш брат. Нехай проживу я на десять, на двадцять років менше, ніж міг би прожити, що це важить? Тільки братів я не поведу з собою в могилу. Сьогодні я розповів начальникові все, як було.
— Що відповів тобі начальник? не приховуючи хвилювання, спитав Головнін.
— Він сказав мені: «Дурна людина! Ти хочеш один умерти за всіх? Це вони тебе намовили». Ні, він сам обдурює мене, японі, це не дурість — умерти за правду.
— Спасибі, — тихо прошепотів Головнін, вражений і признанням, і рішучістю Олексія.:— Спасибі тобі, друже, що ти не відступився від товаришів. Ми зробимо все, щоб визволити й тебе…
Олексій голосно, надривно заплакав.
— Ти кажеш мені спасибі, капітане? Ти добрий, я знаю… Та я не заслужив цього слова… — Він з силою ударив себе в груди. — Ось де вона була, наша біда, у мені самому вона ховалась…
Хлєбников сказав йому суворо:
— Заспокойся. Ти ще зможеш добрі діла зробити.
Навіть губернатор, який умів за звичною усмішкою й пустим базіканням приховувати свої справжні почуття, вражений був поводженням Олексія, коли другого дня в присутності всієї групи моряків курілець повторив показання, дані ним напередодні.
— Я думав, — сказав японець, погладжуючи ручку кинджала й зло примруживши очі, — що вчора караульні дали тобі зайву чашку саке… Тому й казав ти всякі дурниці. Але сьогодні, я бачу, ти тверезий і повторюєш учорашню вигадку, ніби дуже хочеш зараз же вмерти?
— Я вас обманював, — твердо сказав Олексій. — На Кунасірі мене мучив головний японі. Він примусив мене обманювати. Я ніколи не бував на Камчатці і не знаю росіян військових. Я прийшов з батьком та з родичами на Ітуруп, щоб продати свій крам і купити рису й тютюну…
Допит того дня був дуже короткий. Для полонених не лишилися непоміченими розгубленість і злоба начальника. Тонку сітку обвинувачень, яку він так терпляче плів, сподіваючись відзначитися перед двором своєю проникливістю, на шматки рознесло несподіване Олексієве признання.
По дорозі в тюрму начальник караулу сказав Олексієві:
— Ти божевільний. Ти, напевно, гадаєш, що ще один твій обман — порятунок? Мені нітрохи не шкода тебе, дурний чоловіче…
За кілька днів для остаточного вирішення справи з полоненими старший помічник губернатора виїхав до столиці з усіма матеріалами слідства.
Вже надходила вітряна, дощова японська зима. В неопалюваному дерев’яному будинку з кожним днем ставало холодніше. Гріючись біля маленької жаровні, караульні не раз питали один одного:
— Коли ж ми переведемо їх у новий будинок? Начальник казав, що про це є розпорядження. Мабуть, на Новий рік?..
Але відгули й вітри грудня; повільними змінами дня і ночі за маленьким віконцем проминули січень і лютий, з їх мокрими завірюшними буранами; наближалась весна; а в становищі полонених нічого не змінювалось, тільки пайка стала менша і ще гірша.
Навіть караульні не приховували своєї досади: їм теж набридло мерзнути в цій дерев’яній коробці.
Іноді, на просьбу капітана, Олексій питав їх про новини. Відповідь завжди була та сама:
— Погані ваші справи, дуже погані! Якби вони були гарні, столиця давно б уже відповіла.
— Лишається єдине, — казав капітан Хлєбникову, — тікати. Слід було ще в Хакодате спробувати щастя.
А втім, ми зможемо тікати й звідси, — берег не так і далеко. З весною східні вітри наженуть сюди тумани. От діждатися такого вітру — і гайда! Я не бачу іншого виходу, штурмане…
— Я згоден, Василю Михайловичу, хоч би й цієї ночі, — відгукнувся Хлєбников без вагання. — Одначе слід з усіма нашими умовитись. Матроси Макаров та Шкаєв просто наполягають: швидше, мовляв! А от Васильєв і Симонов чомусь мовчать… Питався я в них, і весь час одна відповідь: «Як пан Мур скаже…» Чому це Мур, і з якого часу став він для них старшим? Та не знаю, як бути й з Олексієм? Хіба відкрити йому, що починаємо готуватись? А як донесе начальству?..
— Спочатку ми домовимося самі між собою, — вирішив Головнін. — Олексієві зможемо сказати в останні хвилини. Не думаю, щоб Мур злякався, хоч бували моменти, коли, — і сам не знаю чому, — в мене виникало недовір’я до цієї людини. Був він якийсь ласкаво-в’їдливий, надто вже чемний і милий, а от щодо щирості, то й раніше я часом сумнівався.