Четверо бравих гребців швидко доставили посильного японця до берега, і шлюпка відразу ж повернула назад. Зустрінутий цілою юрмою солдатів, посильний увійшов у фортечну браму. Він не встиг, судячи з часу, передати листа, як загриміли японські гармати. Ядра збурювали воду дуже далеко від кораблів, але матросам на шлюпці довелось налягти на весла, — шлюпка промчала просто крізь сплески розривів…
— Вони поспішили, — сказав Рікорд. — Це, мабуть, знов зі страху. Та зараз вони прочитають листа.
Посланий японець не повернувся. Його чекали на шлюпі кілька годин. Фортечна брама не відчинялась. Не могло бути, щоб комендант так довго обмірковував відповідь або пробував виграти час. Очевидно, він не хотів відповідати.
Залишаючись, як завжди, спокійним, Рікорд сказав шістьом японцям, що ще були на шлюпі:
— Ось подяка вашого начальства за те, що ми допомогли вам повернутися додому: спочатку обстріляли з гармат, а тепер мовчать. Я міг би стерта з лиця землі цю фортецю, але я не хочу марних жертв і дальших небезпечних непорозумінь. Нехай ще один з ваших поїде на берег і скаже комендантові, що я терпляче жду відповіді.
Цим разом японці не обстрілювали шлюпки, але й другий посильний не повернувся.
— Все-таки мене дивує ваше терпіння, Петре Івановичу, — нервово хрускаючи пальцями, мовив Рудаков. — Так ми, чого доброго, відішлемо до них усіх привезених японців?..
Рікорд зосереджено дивився на берег. Не обертаючись, він наказав:
— Пошліть третього…
Шлюпка не затрималась коло берега. Старший матрос доповів капітанові:
— Нам було сказано: повертайтесь. Солдати не знають, чи дасть відповідь, комендант.
— Ця гра на нервах мені починає подобатися, — тихо й злісно промовив Рікорд. — Добре, пошліть четвертого. Якщо треба буде, ми захопимо їх цілу сотню.
Вже на заході сонця від берега відчалив і попрямував до «Дианы» невеликий човен з єдиним гребцем. Це був перший посильний, — Рікорд упізнав ще здаля згорбленого, сивого рибалку.
Японець повільно зійшов на палубу шлюпа і, похиливши голову, не дивлячись ні на кого, наблизився до містка. Ішов він похитуючись, трохи витягши вперед руки, наче сліпий, і коліна його підгинались. Якась невидима перепона звелась. перед ним, він відсахнувся і впав навколішки. Притиснувшись обличчям до палуби, він довгий час лишався нерухомим, і тільки худі, кощаві плечі його здригалися під синьою бавовняною тканиною халата.
Рікорд кивнув матросам:
— Підніміть його…
Спираючись на дужі руки, старий слухняно підвівся. Обличчя його було сіре, як попіл, запалі, заплакані очі дивилися з розпачем і мольбою:
— Сумна звістка, капітане… Страшний злочин. Але ти не карай мене, старого, — не я штовхав їх на це чорне діло… Вони вбили Головніна… І повбивали всіх товаришів його… Але не карай мене, капітане!
Рікорд метнувся по містку. Комір став йому тісний, до болю здавив горло; він щосили рвонув борт мундира, аж гудзики, брязнувши, застрибали по палубі, і не впізнав власного голосу, зміг викрикнути одне лише слово: — Помста!..
Гучний тупіт ніг і уривчасті слова команди на хвилину заглушили скляний дзвін зибу.
Начальник тюрми вражено дивився офіцера. Чи могло статися таке чудо, щоб росіянина, якого він добре знав, минулої ночі підмінили кимось іншим? Ніхто з групи моряків, захоплених на Кунасірі, досі не ганьбив себе таким негідним кривлянням. А цей чоловік ні з доброго дива почав вшановувати кожного солдата, як губернатора: падав навколішки, торкався обличчям землі або на довгі хвилини схилявся в низькому поклоні і все це витинав так незграбно, що варта не могла дивитися на нього без сміху.
З іншими полоненими він чомусь перестав вітатися, не помічав їх, тримався осторонь, а коли хто з японців гукав його, він прожогом кидався на окрик і знов принизливо кланявся і підлесливо усміхався.
За якусь годину Мур так невпізнанно змінився, що не тільки російські матроси, а й караульні позирали тепер на нього з побоюванням: чи не з’їхав мічман з глузду?
Але мічман був здоровісінький, він просто розкривав своє нутро: без жодних зусиль переступив ту межу, що відокремлює себелюбця від зрадника. Доки в нього лишалася надія повернутись до Росії, він тримався кола полонених товаришів. Надія зростала, і Мур ставав привітнішим, рішучішим, відважнішим. Умінням прикидатися, удаваною готовністю на риск він примушував товаришів вірити собі. Навіть чуйного, уважного до людей капітана він зумів обдурювати, і не раз… Але тепер він дедалі більше виявляв себе. Шанси на визволення зменшувалися, і Мур припиняв гру, ставав самим собою — жалюгідним, безпорадним, боягузливим і через цю панічну боягузливість здатним на всяку підлоту.