— А що ви привезли з мандрів, крім сковорідок? — спитав Головнін.
Мамія-Рінзо замислився:
— Хіба цього не досить? Кожна сковорідка нагадує мені, що я, скажімо, їв на сімнадцятому курільському острові або в бухті Аніва, на Сахаліні. Я можу тепер дивитися на сковорідку і читати з неї, наче з книжки!.. Особливо цінна для мене оця велика сковорідка. Знаєте, де я на ній готував? О, ці місця вам відомі! Я смажив на ній івасі, чавичу й кету на острові Ітурупі! З цією самою сковородою я був у бою, і відзначився, і одержав чин та довічну пенсію. Атож, гаряче було діло, і про нього пісні будуть написані і потомки складуть легенди. Я був на Ітурупі саме тоді, коли до острова підійшов знаменитий російський моряк Хвостов!.. Ми билися. Як ми билися! Російські кулі метелицею вилися круг нас. Але ми все билися, наче тигри, і потім утекли в гори… Росіяни думали нас легко догнати. Смішні намагання! Хоч би й сам лейтенант Никола Сандреєч Хвостов обернувся кулею, то й він не наздогнав би нас, бо це велике вміння — ходити в горах… Мене поранили. В самий розпал битви куля влучила мені, вибачте, ось у це місце… — Мамія-Рінзо помацав сідницю. — Атож, саме в оце місце, нижче спини. І все ж мене не здогнали. Не змогли схопити. Я летів від ваших стрільців, як птах. Я сміявся з їхньої стрілянини.
Він ніжно погладив сковороду:
— Вона врятувала мене в ті дні. Блукаючи в горах, я смажив на ній коріння й земляних жуків. А потім, коли все ущухло і матроси Хвостова пішли з острова, я смажив на ній камбалу. Сказати по правді, кращої камбали я зроду не їв. Це, мабуть, після гірського повітря вона здалась мені такою смачною.
— Ви одержали нагороду, і пенсію, і підвищення в чині? — спитав Головнін.
Мамія-Рінзо усміхнувся:
— Спитайте в караульних. Вони знають про це. Мушу сказати вам, я дуже шкодую, атож, атож, і досі шкодую, що Хвостову пощастило так просто зникнути. Якби прибули наші підкріплення, — десять або двадцять кораблів, — ми гналися б за ним до самого Охотська і розгромили б місто Охотськ…
Капітан не витримав, зареготав:
— Щастя ваше, що ви не знаєте дороги в Охотськ. Жоден з ваших кораблів, напевно, не повернувся б назад…
Мамія-Рінзо насторожився:
— Це ж чому?..
— Та саме ж тому, чому ви були поранені нижче спини і летіли в гори, як птах…
Кругле, маслянисте обличчя японця набрякло й потемніло:
— Ви хочете сказати мені, воїнові…
— Що ваші кораблі були б потоплені або захоплені.
Мамія-Рінзо тонко присвиснув і, ще більш темніючи на обличчі, затряс пухлими кулаками:
— Ви не смієте нам погрожувати! Ви самі в полоні і погрожуєте! О, це ж неприпустима річ… Нехай про це сьогодні ж дізнається буніос… Він був до вас надто ласкавий весь цей час. Можу сказати вам, що милостям його тепер кінець. Не вірите? Гаразд, я відкрию вам секрет. Буніос просив за вас, писав у столицю. Він хотів, щоб вас відпустили. Але вчора дістав відповідь із столиці, в якій сказано: «Тримати в довічному суворому полоні, а в разі, коли до берегів Японії наблизиться ще один або кілька російських кораблів, розграбувати їх і спалити і не милувати екіпажів…» Тепер ви, певно, зміните тон, капітане? Не забувайте, це говорить воїн…
Головнін помітив: обличчя матросів наче скам’яніли. В коридорі стало дуже тихо, чути було лише прискорений, хрипкий віддих Мамія-Рінзо. Він був задоволений з того враження, яке справив, і, помовчавши, спитав уже впевнено:
— Сподіваюсь, ви погодитесь мене навчати? Це може, либонь, поліпшити ваше становище…
Капітан похитав головою:
— Ні. Ми не боїмося погроз. Ми навчали Теске, російської мови з доброї волі. Якщо нам погрожують, ми кажемо: «Ні…»
— Але ви загинете всі до єдиного!
— Це залишиться на совісті японського уряду.
Караульні підхопили з сумом:
— Помилка… Велика, капітане, помилка!..
Мічман Мур сидів біля самого коминка. І Теске, й Олексій перекладали цим разом докладно. Головнін помітив, як здригнулося й зблідло ніжне мічманове обличчя. Мур квапливо підвівся і, не глянувши ні на кого, скрадливою ходою попростував до своєї комірки.
Рішення, що виникало в Мура вже не раз, тепер, очевидно, остаточно оформилось. У цьому рішенні якась роль приділялась і Олексієві. Курілець знав японську мову, отже, міг бути корисним. Але ж інші? Інші нехай самі думають про себе. Вони вирішили тікати? Чудово!
— Це лише допоможе Мурові довести японцям, що він цілком ввірив їм свою долю. Головне: здобути довір’я японців. Що треба для цього? Насамперед порвати із своїми, його вже назвали зрадником?.. Нехай! Втікачі однаково загинуть, і ніхто не довідається, яка була його роль. А коли й японці назвуть його зрадником? Ні, не може бути. По-перше, він німець. Він скаже, що випадково опинився на російській службі. І ще він запевнить, що Росії ніколи не любив і був. змушений волею обставин тягти цю ненависну мічманську. лямку. А втім, до таких подробиць справа, можливо, й не дійде. Він буде в японців за перекладача, навчатиме їх російської мови, а там, з часом, нехай і через роки, він зуміє утекти в Європу на одному з голландських кораблів… І це буде шлях слави, — в Європі він стане найкращим знавцем далекої, таємничої Японії…