Мало не до світу билися вони коло човна, та спустити його на воду не змогли. І це вже вдруге така зла доля! Майже на волі… І знову тюрма! Капітан зрозумів тоді, що його мрія про втечу так і залишиться мрією: матроси аж хитались від виснаження, зранений Хлєбников кілька разів падав на пісок… Вдень на схилі гори, в густих чагарях їх оточили солдати. Головнін бачив, як в’язали вони руки Хлєбникову, як відбивався Шкаєв від цілого взводу самураїв. Симонов та Васильєв майже не чинили опору, — вони були надто кволі… Стиснувши рогатину з ножем на кінці, поряд з капітаном лежав Макаров.
— Ми будемо битись, капітане?
— Авжеж, будемо битись.
— Їх дуже багато, — мабуть, понад сто чоловік…
— Все ж спробуємо відбитись. Потім візьмемо в селі маленький човен і втечемо до берега Сахаліну…
— Де ж ми добудемо провізію, капітане?
— В першій-ліпшій рибальській хатині. Іншого виходу в нас нема.
— Я слухаю, капітане. Добре, якщо нас не помітять… Тільки вони обшукують кожен кущ. Дивіться, четверо йдуть просто сюди.
Головнін підняв свою рогатину:
— Ось коли знахідка Васильєва, долото, здасться…
Крізь сплетене віття чагарів Макаров пильно вдивлявся в японців, що підходили все ближче.
— Зараз ми цих чотирьох уб’ємо, капітане.
— Так. Першими треба зняти тих, що з рушницями.
Матрос обернувся до Головніна; обличчя його зблідло:
— А як же з нашими товаришами? Японці ж метатимуться? Василю Михайловичу! Вони повбивають наших…
Ніколи ще не бачив Головнін силача Макарова таким розгубленим. Він розумів: Макаров не боявся за себе, — цей бувалий моряк не раз рискував життям, щоб врятувати його, капітана, щоб допомогти товаришам. А тепер віг правильно зміркував: японці, безперечно, помстяться за смерть своїх солдатів, і це буде розправа над Хлєбниковим, Шкаєвим, Симоновим, Васильєвим. Рішення в Головніна виникло зараз же: він уткнув рогатину долотом у землю і повільно підвівся.
— Я беру всю відповідальність на себе. Я говоритиму, що наказав вам тікати разом зі мною і погрожував карою в Росії, якби ви не погодилися. Я не хочу, Макаров, бути причиною загибелі чотирьох наших друзів…
Матрос теж звівся на ноги:
— Спасибі, капітане… Ви — людина!..
Три десятки японців з галасом оточили двох моряків. Головнін вийшов на галявину і мовчки простяг офіцерові складені руки. Тонко плетений шнур врізався в кисті, петлею ліг на шию, обплутав ноги… Макаров став поряд з капітаном і, дивлячись просто в очі офіцерові холодними й злими очима, вимовив повільно й хрипко:
— Не смійте штовхати капітана, — він поранений… Василю Михайловичу, я вас нестиму.
У далекій дорозі до міста Мацмая Головнін не раз згадував слова Шкаева, сказані матросам, ще як ішли в Хакодате: «Дуже, брат, нагадує мені країна ця японська двоповерховий, будинок… Тільки нагорі — звір’я, а внизу — люди». Внизу, в самій гущі народній, полонені зустрічали людей. Рибалки з прибережних селищ не образили полонених жодним словом. Величезні юрми зустрічали моряків дорогою, поблизу сіл, і старі люди шанобливо кланялись змученим подорожанам, жінки й діти несли їм скромні подарунки — жменю рису, дзбан молока — і просили конвойних солдатів розв’язати або попустити вірьовки.
У місті Мацмаї, в похмурому дерев’яному замку, Головнін сказав буніосу:
— Я знаю тепер Японію — таємничу, заборонену країну… Для мене вона перестала бути таємничою.
Губернатор криво посміхнувся:
— Варто було задля цього рискувати?
— О, певно! — відповів Головнін. — Мореходці часто рискують заради відкриттів.
— Як видно, вам сподобались гірські вершини? — насторожено спитав губернатор.
— Ні, інші вершини, — сказав Головнін. — Вони — в душі народу, і вам їх не заслонити…
— Ідіть в тюрму і помоліться своєму богові! — з люттю викрикнув губернатор. — Той іноземець, що бачив у Японії надто багато, може позбутися очей…
Мур тріумфував: утікачів захопили! Про це йому розповів караульний солдат. Тепер вони брели десь у горах Мацмаю всі шестеро, з зв’язаними, як і раніше, руками й ногами. І, напевно, матроси проклинали Головніна… Але невже всі шестеро живі й здорові? Не може бути. Тут караульний, звичайно, помилився: Федір Мур чудово знає і капітана, і Андрія Хлєбникова, і всіх інших. Не такі вони люди, щоб налівдорозі до волі здатися без бою.