Нетерпеливо чекав Мур, Коли прийде Теске, — перекладач, певно, знав більше за караульного.
А Теске прийшов задуманий і сумний; з тривогою сказав він мічманові, що капітан і штурман Хлєбников поранені, Здивований і настроєм, і тоном Теске, Мур спитав:
— Вас, здається, засмутило, що ці злочинці зазнали кари, на яку заслужили? Їх покарала сама доля!..
Молодий японець глянув на нього вражено:
— Ви називаєте своїх товаришів злочинцями?
Мур відповів роздратовано:
— Я давно вже порвав з цими людьми. Але скажіть, що з ними? Капітана й Хлєбникова поранено в сутичці? Вони відбивались і когось убили? Може, вони повмирають ще в дорозі?
— Ви цього хотіли б, мічмане?
— Я ніколи не співчував злочинцям…
— Ні, вони житимуть. Вони не оборонялись. Капітан поранив себе ще тут, коли залишав це дворище, а Хлєбников зірвався в ущелину. Мені дуже приємно сказати вам, що вони житимуть. Знаєте, чому мені приємно сказати це вам? Тому, що в нас, у Японії, таких людей, як ви, називають двома словами: чорне серце…
Мічман мовчки підвівся з лави і повільно почвалав у свою тісну комірку. Він хотів би відповісти японцеві на образу, але якими словами відповісти? Теске ще може образитись і при нагоді завдати якої-небудь неприємності. Дивно, що навіть цього губернаторського служку Головнін зумів прихилити до себе і покорити, хоч Мур не пам’ятав, щоб капітан запобігав перед ким-небудь з японців…
У тиші й темряві комірки мічман довго обмірковував теперішнє становище. Воно-таки й не слід, мабуть, жалкувати за тим, що він не зміг перешкодити втечі. Двоє найнебезпечніших противників поранені і, головне, втратили всяке довір’я японців. Він, Мур, не пробував тікати, отже, заслужив ще більшого довір’я. Тепер використати б лише цю перевагу, обвинуватити втікачів, накликати на них гнів буніоеа й японського уряду… Він скаже, авжеж», скаже, що всі вони, шестеро, друзі й сподвижники Хвостова та Давидова, що йшли вони в Японію нападати, захоплювати полонених і грабувати, що це лише початок воєнних дій Росії проти японської держави… Пригадується, він десь колись читав про Фер— нанда Кортеса, конкістадора, який завоював Мексіку… Кортес зруйнував і спалив свої кораблі, щоб ніхто з його соратників не спробував повернутись на батьківщину до цілковитої: перемоги. Мур наслідує приклад Кортеса: більше, ніж кораблі, — він спалює батьківщину за собою. Він не повернеться до Росії, а купить собі волю ще тут, в Японії. З цього й починається його відважний, неповторний шлях. А якщо доведеться повернутись? Не страшно, шестеро моряків однаково вже не будуть живі. Мудрість каже: мертвим сорому нема. І якщо в Росії він назве їх, мертвих, боягузами й зрадниками, хто зможе спростувати його слова?..
Він повторював собі: рішучість! Перші кроки вже зроблено, і треба з перемогою закінчити цей шлях.
Але яку неприємність розповів караульний офіцер! Виявляється, не тільки шістьох утікачів, а й його, і курільця буніос наказав перевести в тюрму: За що ж його, Мура, вирішили оселити разом з арештантами? За покірність? Які порядки в цій Японії! Він був слухняний, чемний, ретельний, навчав російської мови перекладачів, надписував віяла, кланявся і плазував перед кожним хоч трохи знатним відвідувачем, — і за це все його в тюрму?
Гаразд, він знову скориться. Ні, не довго пробуде він у тюрмі. Вже при перших допитах буніос зрозуміє, що перед ним не змовник, не бунтар, — людина добропорядна й добронравна.
В судовому приміщенні, де Мур уперше після розлуки побачив повернутих втікачів, він одразу зауважив одну приємну зміну, йому й Олексієві наказано було стати трохи осторонь групи Головніна. Відстань між ними була не дуже велика, та все ж це вже була відстань! У бік втікачів Мур навіть не позирнув, невідривно стежачи відданим поглядом за кожним рухом буніоса… Якийсь час губернатор неголосно радився з чиновниками, — ця хвилина й здалася мічманові слушною… Він ступив крок наперед і, склавши руки на грудях, нахиливши голову, всім виглядом своїм удаючи покірність долі, заговорив тихим, тремтячим голосом:
— Матроси… Я звертаюся до вас… Я знаю, ви не винні. Капітан і штурман примусили вас зважитися на цю страшну, безглузду спробу тікати. Прошу вас, кажіть нашому доброму буніосу саму правду. Як перед богом, так і перед ним!..
Губернатор поморщився і зробив знак рукою, наказуючи Мурові відійти вбік. Звертаючись до Головніна, він спитав: