Через кілька хвилин Теске прочитав записку. Він кликнув караульних і кинувся до Мура. В далекому кутку двору, за «озером», за стеблами очерету, мічман сидів, прихилившись до нагрітої сонцем огорожі, і солодко дрімав…
Свій суворий вирок він пробував виконати тричі, але щоразу був не досить обережний: караульні відібрали в нього обривок мотузки, тупий кухонний ніж і довгий іржавий цвях, який він підніс був уже до рота, наміряючись видно проковтнути. Цвях він віддав без великого жалю, а в обід залюбки проковтнув смажене курча, подане йому з обережності без кісток.
Японський лікар, приставлений з якогось часу до Мура, відзначив, що курятина чудово подіяла на самогубця: мічман більше не робив спроб вкоротити собі віку. Тепер він повернувся до своєї попередньої ідеї, настійно вимагаючи побачення з губернатором на самоті.
6 жовтня 1813 року це побачення відбулось, і хоч до губернатора викликали всіх полонених, мічман був певен, що губернатор приділить йому час окремо. Ішов він поряд з Хлєбниковим, підтягнутий і незвичайно веселий, і чомусь лукаво позирав на Головніна. Забачивши біля замка Теске, Мур помахав йому рукою, відштовхнувши караульного, вибіг із строю і, низько схилившись перед молодим японцем, заговорив дуже тихо:
— Сподіваюсь, буніос прийме мене окремо?.. Це дуже важливо… дуже! Я маю тепер усі докази, що й полонені, і курілець, і командир «Дианы» Рікорд, усі вони — російські шпигуни…
Теске знизав плечима і ввійшов до замка.
У величезному залі зібралась цього дня вся міська знать. Святково вбраний, усміхнений, привітний губернатор вітав полонених поклоном, він тримав у руках якийсь папір, тримав дуже обережно, наче боявся його пом’яти. Теске шанобливо прийняв цей папір і прочитав по-російському вголос:
«З позаторік ви перебували в прикордонному японському місті і в чужому кліматі, але тепер щасливо повертаєтесь; це мені дуже приємно. Ви, пане. Головнін, як старший з-поміж своїх товаришів, мали більше турботи, чим і досягли свого радісного предмета, що мені теж вельми приємно. Ви закони землі нашої трохи пізнали, які забороняють торгівлю з іноземцями і велять чужі судна відганяти від берегів наших стрільбою, і тому, після повернення у вашу вітчизну, про цю постанову нашу оголосіть. У нашій землі бажали б зробити всі можливі чемності, але, не знаючи звичаїв ваших, могли б зробити зовсім протилежне, бо в кожній землі є свої звичаї, багато в чому одні від одних відмінні, однак прямо добрі діла всюди за такі вважаються, про що також у себе оголосіть. Бажаю вам щасливого повернення».
Головнін стримано подякував губернаторові, і моряки, в супроводі тієї ж охорони, вийшли з замка. Біля дверей Мур пробував затриматися, але троє конвойних стали перед ним і офіцер наказав суворо:
— Ідіть…
Вранці полонених доставили на «Диану». Шлюпка йшла легко й швидко, проте і Головніну, й Хлєбникову, і матросам здавалось, що японські гребці надто вже повільно піднімають весла… Стоячи на носі шлюпки, Головнін перший учепився за спущений штормтрап. Він опустився на коліно і припав губами до вологого, пахнучого смолою борту рідного корабля…
Довгий був шлях з Хакодате до Петропавловська-на— Камчатці. Жовтневі шторми в цих широтах особливо шалені. Два місяці йшла «Диана» курсом на північ, упевнено борючись з супротивними вітрами, перемагаючи могутній натиск хвиль, і Головнін, як і колись, радісно дивувався з чудових морехідних якостей судна та хвалив російських корабельних майстрів…
— Які океанські далі залишила за кормою «Диана», — захоплено казав він Рікорду. — А подивіться: наче сьогодні зійшла з стапелів! Золоті руки в наших корабельників, — будують на цілий вік!..
— Дозволю собі сказати, — мовив Рікорд, — що екіпаж нашого шлюпа з великим запалом ремонтував судно. Матроси знали, що незабаром на палубу «Дианы» ступить їхній капітан… Вони прощупали кожну дошку, кожну рею і снасть, багато дечого повикидали й замінили новим, — вони працювали невтомно ніч і день. Я ще не бачив такого захоплення й такої радості в роботі…
Головнін знову оглядав свій корабель, його стрункі щогли з білими ярусами парусів, плавний вигин фальшборту, стрімко викинутий уперед бушприт, впевнено линучий над хвилями. Він любив «Диану», як люблять свою рідну хату, — недаром вона так часто снилась йому в тривожні ночі полону.
— Я ще здаля помітив, що шлюп оновлений, — сказав він. — А зійшовши на палубу, я зрозумів, яку силу праці поклали тут наші матроси. Коли прибудемо на Камчатку, я оголошу їм подяку і видам грошову нагороду. З такими людьми, Петре Івановичу, можна до самого полюса йти!..