Два місяці — час чималий, але й за цей час не все розповіли матроси, штурман, капітан про те, що пережили вони в японському полоні за два роки, два місяці й двадцять шість днів… Тільки Федір Мур ні про що не розповідав, відмовчувався, цурався людей. А втім, його ні про що й не розпитували: Головнін сказав Рікорду, а Рікорд екіпажеві, що мічман хворий і тому його не слід турбувати. Зачинившись у себе в каюті, мічман читав книжки або спав і день і ніч.
Якось, зустрівшись, Хлєбников спитав:
— Чого це ви, Федоре Федоровичу, від усього світу замкнулись? Екіпаж веселиться, пісень співає, І офіцери й матроси чарку за наше здоров’я піднімали, а ви ж то? Зачинилися в каюті, наче чужий…
Пухлі губи Мура пересмикнулись; він силкувався Посміхнутись, але очі дивилися насторожено й зло:
— Веселились і, напевно, кісточки мої перемивали?
— Та що ви, мічмане, їй-богу! Те, що було, за водою пішло. Кожний з нас по-своєму це горе переніс. Я з скелі зірвався, кістки досі ниють, капітан ногу поранив, кульгає, у вас з туги щось із розумом подіялось… Ми ж люди свої, розуміємо… Киньте цю мовчанку, мічмане, ближче до товаришів станьте, старе горе забудеться…
— Значить, ні ви, ні капітан, ні матроси нічого нікому не розказали про мене?
— Звісно, ні!.. Навіщо ж про неприємне згадувати?
Мур глухо, уривисто зареготав і затулив рот рукою:
— В благородство граєте?.. А ці мужики, матроси… І вони теж… грають?
— Ех, Федоре Федоровичу, — мовив Хлєбников з жалем. — Людина ви не дурна, вчена, але проти кого, проти чого повстали? Шкода мені вас…
Мур стиснув кулаки, побагровів, несамовито затупотів ногами:
— Не смійте!.. Я не терплю жалів! Можете пожаліти самого себе…
Хлєбников відійшов і нікому не казав про цю зустріч, але з того дня мічман Мур майже не виходив із каюти, заявивши, що він хворий і що йому приємна самотність.
Пам’ятали і Головнін, і Рікорд, і матроси, якою непривітною й похмурою здалась їм перший раз Камчатка. А тепер милі були і ці засніжені сопки, і чорні строми скель, і неходжені, первісні ліси на узгір’ях, і вутлі рибальські човни на березі. Все це була Росія, батьківщина, омріяна рідна земля… Тому з таким невимовним хвилюванням, з непокритими головами на морозному вітрі шестеро моряків і сивий бородатий курілець сходили на берег у Петропавловську…
Був вечір, і принадно світили їм вогники дерев’яних хат. У казармі солдати співали пісню, і вона тривожила серце. Була ця пісня вже не сном, не мрією, — правдою, щастям повернення до рідного краю…
Мічман Мур затримався на кораблі, він збирав свої речі. Аж уночі зійшов він на берег і розшукав приділену йому хату.
Тричі приходили до нього солдати, мисливці й рибалки запрошувати на загальну учту, приходили Макаров і Симонов, але Мур відмовився, пославшись на те, що нездужає. Потім він звелів хазяйці міцно замкнути двері і нікого не впускати.
Головнін збирався виїхати до Петербурга на початку грудня. В будинок начальника порту, де він зупинився, перенесли всі його речі, зокрема й японські «щоденники». Рікорд з подивом розглядав ці різнобарвні пасма ниток з численними вузликами.
— Дивовижний щоденник, Василю Михайловичу!..
І невже ви зможете читати ці вузлики?
— О, без ніякої запинки! Я можу читати їх і заплющивши очі, аби тільки знав, яка на колір нитка…
Обережно розгладжуючи на долоні кольорове пасмо, Рікорд промовив роздумливо:
— Але цей щоденник розповідає тільки вам… Важливо, щоб його міг зрозуміти і я, й інші… народ. Що знали ми про Японію досі? Голландські та англійські католицькі місіонери не подбали про те, щоб Європа пізнала Японію, її історію, політичний лад, нрави і звичаї японців, своєрідну їхню культуру…
— Одне вони встигли зробити, побожні католики, — погодився Головнін. — Вони посіяли між японцями ворожнечу і довели її до кривавих побоїщ. Згодом цих «братів у Христі» японці частково знищили, а решту вигнали з ганьбою… А втім, католицькі «брати» більше провадили вигідну торгівлю, ніж проповідували, комерсанти ж, як відомо, з хрестом вони чи без хреста, питаннями історії, культури, побуту не цікавляться.
— Ви повинні розповісти про Японію, Василю Михайловичу! Це буде відкриттям загадкової, заказаної країни…
Головнін замислився:
— Я не письменник… А проте подумаю. Шкода, якщо загубиться, забудеться все, що я бачив… І правда, Петю, не святі ж горшки ліплять! Спробую, друже… Приїду до Петербурга, засяду за роботу. Спасибі, Петре Івановичу, за пораду…