Михайло. А що? Гарна пiсня?
Солдат. Правда твоя; да и жена твоя славно поет.
Тетяна. Не дуже i славно, а так, як ти спiвав мильницю.
Михайло. А їсти все-таки хочеться.
Солдат. Хочеш, хозяйка, я тебя выручу и накормлю твоего мужа, тебя и себя?
Михайло. Ану, ну! Яким би то способом?
Солдат. Каким способом? Вить я чародей! Захочу - прикажу, вот и кушанье будет на столе.
Тетяна. Цур йому! Може, страшно буде або i страва богзна вiдкiль вiзьметься. (До чоловiка). От уже i ти - намiгся їсти, мов мала дитина! (Обом). Лягали б спати, а я раненько встану та снiдати наварю вам.
Михайло. Де те у бога снiдання!.. А тут їсти хочеться, аж живiт корчить.
Солдат. Дай волю, хозяйка - вмиг будет кушанье! (Виймає шомпол, махає на всi боки, потiм становить Михайла й Тетяну поряд). Стойте смирно, не шевелитесь, зажмурьте оба глаза и выговорите громко слова, какие скажу: "Бердень, Бердень, Ладога моя!"
Господарi проказують за ним i розплющують очi.
Солдат. Теперь объявляю вам, что жареная курица и колбаса в каморке у вас спрятаны. Поди, хозяин, сыщи и принеси сюда.
Михайло. В якiм же мiсцi спрятана? Тепер поночi - як її найдеш?
Солдат. Все вместе лежит под… Как бишь оно?.. Сказывай, хозяйка, что у вас там есть?
Тетяна. Мало чого там есть у нас!.. Ну - куфа?
Солдат. Нет.
Тетяна. Дiжка, корито, ночви, горшки, макiтра, поставець, гладушки, козубенька, кошик, дiжа, пiдситок, решето?
Солдат. Нет, нет!
Тетяна. Бiльше ж нема нiчого.
Михайло. А бодня?
Солдат. Да, да! В бодне или под бодней. Ступай скорей, хозяин, забирай кушанье и приноси сюда.
Михайло (чухає голову й виявляє неохоту). А чи не буде ж воно страшно?
Солдат. Отчево страшно? Ступай смело, не бось?
Михайло. Жiнко, засвiти недогарок. (Тетяна свiтить недогарок i дає чоловiковi, той одходить). Гляди ж, господа служивий! Як перелякаюсь, то не прогнiвайся!
Солдат. Ступай, ступай! Да не съешь один колбасу!
Михайло з смiшними гримасами виходить.
Солдат i Тетяна.
Солдат (плеще Тетяну по плечу). Ну, хозяйка, каков я чародей?
Тетяна. Великий!.. Но бiльше хитрий, настоящий москаль.
Солдат. Да и ты лукава. Зачем ты мне ужинать не дала?
Тетяна. А нащо ти таку бучу зняв? Якби ти ласкою обiйшовся зо мною, то я й нагодувала б тебе.
Солдат. Полно притворяться. Тебе досадно стало, что я помешал тебе…
Тетяна. Ти кривдиш мене, служивий. Правда, ти - стороннiй чоловiк, то, заставши мене одну з паничем i ввечерi, вiльно тобi помислити всяково; а якби знав мене лучче, то б лучче обо мнi й думав. Не хватайся нiколи осуждати.
Солдат. Нет, моя милая, я ничего дурного о тебе не заключаю. Я узнал тебя: ты женщина хоть и молодая, но умная и честных правил. Самая робость твоя и торопливость оказали твою невинность. Положись на меня: я избавлю тебя от хлопот. В свете часто случается; что и добродетель кажется подозрительною.
Тетяна. Зо мною так тепер i трапилось, i бог тобi порука, що в мене й на умi не було…
Солдат. Верю, верю, милая. Я и бедного арестанта скоро выпущу.
Тетяна. Менi до його нужди мало. Його треба б таки провчити, щоб не лiз осою i не пiддурював чужих жiнок. Вiн менi дуже надоїв.
Солдат. Изволь, проучу ево путем и отважу подлипать к чужим жонам.
Тетяна. Ти, може, його скалiчиш? Не надсади йому бебехiв!
Солдат. Не бось, я пользу сделаю ему, а не вред… Вот и муж твой идет.
Тi ж i Михайло.
Михайло (голосно за лаштунками). Одчини, жiнко!.. одчини!
Тетяна (одчиняє). Що ти так галиш, неначе хто женеться за тобою?
Михайло (з досадою). Женеться! Так що ж, що не женеться? Так волос дибом становиться, i здається, неначе за шиворот хтось ловить. Та й недогарок погас.
Солдат (весело). Ну, хозяин, все ли так было, как сказано?
Михайло (ставить, що принiс, на стiл). Адже бач, що все так було! Курка печена, ковбаса пряжена пiд боднею найшлися, та ще либонь i в наших мисках… (Пiдозрiливе). Жiнко!
Тетяна. От тобi й раз! Всi люди на однiм базарi купують миски i в одних гончарiв, то i миски однаковi!
Солдат. Ты вздор замолол, хозяин. Я лучше знаю все это. Выпьем-ка по одной перед ужином. (Наливає й п'є). Здравствуй, хозяин.
Михайло (наливає i п'є). Здоровi були, господа служба! (їдять з солдатом ковбасу).
Михайло. Жiнко, голубко, люба Тетясю! Чи нема чим запити смачної сеї ковбаси?
Тетяна. Чим же ти зап'єш? Хiба водою?
Михайло (наказуючи). Нi, не водою, а оставалась пляшка спотикачу. Пiди ж, принеси, коли не вичастувала з ким.
Тетяна. Та єсть же. Кого б то я мала без тебе частувати! (Виходить).
Т i ж без Тетяни.
Солдат. У тебя жена добрая, хозяин.
Михайло. Чи ти жартом так говориш, чи навсправжки?
Солдат. Без шуток. Молода, пригожа и, кажется, тебя любит.
Михайло. Хiба що молода i хороша - мiша мене любити? Вона у мене добра й вiрна жiнка, тiльки дуже жвава, жартлива i глузлива. Вже коли попадеться їй хоть трохи тюхтюх-сердега, то такого i пiднiме на зубки i рада довести до того, хоть би цьому йолоповi й ворсу нам'яли. Достається од неї деколи, як поприїжджають, отим цвентюхам, канцелюжкам!.. Та й смiшнi-бо вони собi, такi необачнi, такi легкодухi: всьому вiрять, усьому дивуються, всього бояться.