Солдат. Однако к чужим жонам подлипать не боятся, словно как будто военные. Мне случалось их видеть храбрость при таких замашках.
Михайло. Вже я за свою скажу, що не боюсь нiчого.
Солдат. Бывает и на старуху проруха. Не потачь, хозяин: у каждова есть свои блохи.
Михайло. Борони боже - якби я свою пiдстерiг в чiм, тут би їй i доклав воза.
Тi ж i Тетяна (ставить наливку на стiл).
Михайло. Ану, судир! Ось i я вас почастую гарним спотикачем (наливає й пiдносить солдатовi).
Солдат (п'є). Вот славная наливочка! Кто ее сделал?
Михайло. Жiнка моя, Тетяна.
Тетяна. Я, я - iще й з вишень свого садка. А москаль дума, що я нiчого не вмiю.
Михайло (п'є). Вона, вона. Це у мене клад - не жiнка!
Солдат. Ты счастлив, хозяин: жена у тебя хороша и наливка недурна (наливає). За здоровье чернобровой Татьяны. (П'є).
Михайло. Здорова, моя рибко, перепiлко! (П'є).
Тетяна (наливає). Спасибi! За здоров'я москаля-чарiвника!.. (Пригубила й оддала чоловiковi).
Михайло. Здоровi були, мосьпане-чарiвник!
Солдат (наливши). Благодарствуйте, завидная парочка! (П'є).
Михайло. Що вже моя Тетяна, то (п'є) чорнобрива, кохана. (Спiває).
Солдат. Ай, хозяин! Да ты, брат, хват!
Тетяна. А ти думав, що у мене чоловiк абиякий?.. Не бiйсь, себе не видасть. (Спiває).
Михайло. Воно так, вашецi проше: сучка санчата замчала; у нас ремiнця за личко не вимiняєш.
Тетяна. От тепер час уже спати лягати
Солдат. А я поразмялся так, что сон прошел. Хотите ли, хозяева, я вас потешу?
Михайло. Потiш… та чим же i як?
Тетяна. Та годi вам утiшатись: час спати!
Солдат. Успеешь, хозяйка, выспаться. Хотите ли, я покажу вам старшова, с которым все делаю?
Михайло. Старшого? Це б того, - що греблi рве?
Тетяна. Цур йому! Це б того, що - не при хатi згадуючи? (Плюється).
Солдат. Ну, да что ж? Вить беды никакой не будет, ни страха. Он явится в человеческом виде, когда хотите.
Михайло. В чоловiчеськiм? Якого ж чоловiка?
Солдат. Какого хотите? (Всi мовчать).
Тетяна. Знаєш, чоловiче, що? Нехай явиться таким, як я знаю i скажу москалевi… Побачимо, чи покаже!
Михайло. Добре, кажи, говори.
Солдат. Изволь, сказывай, в каком хочешь образе видеть.
Тетяна. Нехай твiй старший покажеться паничем Финтиком, що в нашiм селi проживає, та щоб i в такiй одежi, яку вiн носить.
Солдат. Да платья-то, думаю, много есть у него. Так в каком прикажешь его представить?
Михайло. В такiм, яке носив сьогоднi.
Солдат. Изволь.
Михайло (жiнцi). Я не вiрю москалевi: вiн хваста.
Солдат бере вуглину i виймає шомпол, розставляє чоловiка i жiнку по обидва боки сцени, обводить їх кругами, зав'язує хустками очi. Стає сам посеред сцени i питає поважно, мiняючи голос.
Солдат. Откуда хотите, чтоб сатана в виде панича вышел?
Михайло (боязко). Нехай жiнка каже.
Тетяна. З-пiд припiчка.
Михайло (набiк). О, хитра з бiса!
Солдат. Не робейте, не бойтесь ничего, не говорите ни слова, не отзывайтесь и с круга ни на шаг не сходите; а не то - быть бедам!
Михайло. А з зав'язаними очима побачиш його?
Солдат. К повязке не дотрагивайтесь. Я сам сниму ее, как придет время.
Михайло. Господа служивий! Чи не можна, щоб цiї потiхи не показувати? Мене циганський пiт проймає.
Солдат. Теперь уже поздно: все черти встревожились в аде. Стойте, не шевелитесь и слушайте! (Поважно i помалу).
При цих словах Михайло смiшно кривиться. Финтик вилiзає з-пiд печi. Солдат йому помагає, затуляє пiч, стає знов на своє мiсце й робить знак, щоб той мовчав; пiдходить до жiнки, розв'язує їй очi, далi й чоловiковi. Михайло, вгледiвши Финтика, виявляє переляк i дивування. Тетяна хоче так само зробити, та удає невдало..
Михайло (опам'ятавшись). А можна, мосьпане, з ним i побалакати?
Солдат. Нельзя: голос его сильнеє грома, когда заговорит, из глаз засверкают молнии, а из ушей дым пойдет коромыслом. Ты не перенесешь такого ужаса.
Михайло. А жiнка перенесе?
Солдат. Нет..
Тетяна. Неправда, перенесу! (Выходить з круга, до чоловiка). Чоловiче! Москаль жартував над тобою. Я тобi все тепер розкажу. Цей панич не чорт, а настоящий Финтик, но своїми умислами походить на чорта.