1. Главная
  2. Книги
  3. Котляревский Иван Петрович
  4. Москаль-чарівник
  5. Страница 7
Выбрать главу

Солдат. Од­на­ко к чу­жим жо­нам под­ли­пать не бо­ят­ся, слов­но как буд­то во­ен­ные. Мне слу­ча­лось их ви­деть храб­рость при та­ких за­маш­ках.

Михайло. Вже я за свою ска­жу, що не бо­юсь нi­чо­го.

Солдат. Бы­ва­ет и на ста­ру­ху про­ру­ха. Не по­тачь, хо­зя­ин: у каж­до­ва есть свои бло­хи.

Михайло. Бо­ро­ни бо­же - як­би я свою пiдс­те­рiг в чiм, тут би їй i док­лав во­за.

ЯВА XI

Тi ж i Те­тя­на (ста­вить на­лив­ку на стiл).

Михайло. Ану, су­дир! Ось i я вас по­час­тую гар­ним спо­ти­ка­ч­ем (на­ли­ває й пiд­но­сить сол­да­то­вi).

Солдат (п'є). Вот слав­ная на­ли­воч­ка! Кто ее сде­лал?

Михайло. Жiн­ка моя, Те­тя­на.

Тетяна. Я, я - iще й з ви­шень сво­го сад­ка. А мос­каль ду­ма, що я нi­чо­го не вмiю.

Михайло (п'є). Во­на, во­на. Це у ме­не клад - не жiн­ка!

Солдат. Ты счаст­лив, хо­зя­ин: же­на у те­бя хо­ро­ша и на­ли­в­ка не­дур­на (на­ли­ває). За здо­ровье чер­ноб­ро­вой Тать­я­ны. (П'є).

Михайло. Здо­ро­ва, моя риб­ко, пе­ре­пiл­ко! (П'є).

Тетяна (на­ли­ває). Спа­си­бi! За здо­ров'я мос­ка­ля-ча­рiв­ни­ка!.. (При­гу­би­ла й од­да­ла чо­ло­вi­ко­вi).

Михайло. Здо­ро­вi бу­ли, мосьпа­не-ча­рiв­ник!

Солдат (на­лив­ши). Бла­го­дарст­вуй­те, за­вид­ная па­роч­ка! (П'є).

Михайло. Що вже моя Те­тя­на, то (п'є) чор­ноб­ри­ва, ко­ха­на. (Спi­ває).

З то­го ча­су, як же­нив­ся, Я нi­ко­ли не жу­рив­ся, Ой, чук, Те­тя­на, Чорнобрива, ко­ха­на! За Те­тя­ну сто кiп дав, Бо Те­тя­ну спо­до­бав. Ой, чук… За Ма­ру­сю п'ята­ка, Бо Ма­ру­ся не та­ка. Ой, чук… Я ве­се­лий i здо­ров Вiд Те­тя­ни­них бров… Ой, чук… Як Те­тя­на зас­мiється, В ду­шi ра­дiсть од­дається. Ой, чук, Те­тя­на, Чорнобрива, ко­ха­на!

Солдат. Ай, хо­зя­ин! Да ты, брат, хват!

Тетяна. А ти ду­мав, що у ме­не чо­ло­вiк аби­який?.. Не бi­йсь, се­бе не ви­дасть. (Спi­ває).

Будь у ме­не му­жи­чок з ку­ла­чок, А я та­ки му­жи­ко­ва жiн­ка… Я за йо­го за­хи­люсь, за­хи­люсь, Та нi­ко­го не бо­юсь, не бо­юсь. Ой, до ме­не гу­бе­рець пiд­си­павсь I лю­бо­вi до­би­вавсь, до­би­вавсь. Я гу­бер­ця лю­би­ти не ста­ла, - Його тряс­ця на­па­ла, на­па­ла. "Молодице, чия ти, чия ти? Пусти ме­не до ха­ти, до ха­ти". "Пiди к чор­ту, уби­рай­сь, уби­рай­сь, Коло во­рiт не ша­тай­сь, не ша­тай­сь!"

Михайло. Во­но так, ва­ше­цi про­ше: суч­ка сан­ча­та зам­ча­ла; у нас ре­мiн­ця за лич­ко не ви­мi­няєш.

Тетяна. От те­пер час уже спа­ти ля­га­ти

Солдат. А я по­раз­мял­ся так, что сон про­шел. Хо­ти­те ли, хо­зя­ева, я вас по­те­шу?

Михайло. По­тiш… та чим же i як?

Тетяна. Та го­дi вам утi­ша­тись: час спа­ти!

Солдат. Ус­пе­ешь, хо­зяй­ка, выс­паться. Хо­ти­те ли, я по­ка­жу вам стар­шо­ва, с ко­то­рым все де­лаю?

Михайло. Стар­шо­го? Це б то­го, - що греб­лi рве?

Тетяна. Цур йо­му! Це б то­го, що - не при ха­тi зга­ду­ючи? (Плю­ється).

Солдат. Ну, да что ж? Вить бе­ды ни­ка­кой не бу­дет, ни стра­ха. Он явит­ся в че­ло­ве­чес­ком ви­де, ког­да хо­ти­те.

Михайло. В чо­ло­вi­чеськiм? Яко­го ж чо­ло­вi­ка?

Солдат. Ка­ко­го хо­ти­те? (Всi мов­чать).

Тетяна. Знаєш, чо­ло­вi­че, що? Не­хай явиться та­ким, як я знаю i ска­жу мос­ка­ле­вi… По­ба­чи­мо, чи по­ка­же!

Михайло. Доб­ре, ка­жи, го­во­ри.

Солдат. Из­воль, ска­зы­вай, в ка­ком хо­чешь об­ра­зе ви­деть.

Тетяна. Не­хай твiй стар­ший по­ка­жеться па­ни­чем Фин­ти­ком, що в на­шiм се­лi про­жи­ває, та щоб i в та­кiй оде­жi, яку вiн но­сить.

Солдат. Да платья-то, ду­маю, мно­го есть у не­го. Так в ка­ком при­ка­жешь его предс­та­вить?

Михайло. В та­кiм, яке но­сив сьогод­нi.

Солдат. Из­воль.

Михайло (жiн­цi). Я не вi­рю мос­ка­ле­вi: вiн хвас­та.

Солдат бе­ре вуг­ли­ну i вий­має шом­пол, розс­тав­ляє чо­ло­вi­ка i жiн­ку по обид­ва бо­ки сце­ни, об­во­дить їх кру­га­ми, за­в'я­зує хуст­ка­ми очi. Стає сам по­се­ред сце­ни i пи­тає по­важ­но, мi­ня­ючи го­лос.

Солдат. От­ку­да хо­ти­те, чтоб са­та­на в ви­де па­ни­ча вы­шел?

Михайло (бо­яз­ко). Не­хай жiн­ка ка­же.

Тетяна. З-пiд при­пiч­ка.

Михайло (на­бiк). О, хит­ра з бi­са!

Солдат. Не ро­бей­те, не бой­тесь ни­че­го, не го­во­ри­те ни сло­ва, не от­зы­вай­тесь и с кру­га ни на шаг не схо­ди­те; а не то - быть бе­дам!

Михайло. А з зав'яза­ни­ми очи­ма по­ба­чиш йо­го?

Солдат. К по­вяз­ке не дот­ра­ги­вай­тесь. Я сам сни­му ее, как при­дет вре­мя.

Михайло. Гос­по­да слу­жи­вий! Чи не мож­на, щоб цiї по­тi­хи не по­ка­зу­ва­ти? Ме­не ци­ганський пiт прой­має.

Солдат. Те­перь уже позд­но: все чер­ти встре­во­жи­лись в аде. Стой­те, не ше­ве­ли­тесь и слу­шай­те! (По­важ­но i по­ма­лу).

Тара, ба­ра, Гала, ба­ла. Во всех уг­лах Трах-тарарах! Из печ­но­ва дна Вылезай, са­та­на!

При цих сло­вах Ми­хай­ло смiш­но кри­виться. Фин­тик ви­лi­зає з-пiд пе­чi. Сол­дат йо­му по­ма­гає, за­ту­ляє пiч, стає знов на своє мiс­це й ро­бить знак, щоб той мов­чав; пiд­хо­дить до жiн­ки, розв'язує їй очi, да­лi й чо­ло­вi­ко­вi. Ми­хай­ло, вгле­дiв­ши Фин­ти­ка, ви­яв­ляє пе­ре­ляк i ди­ву­ван­ня. Те­тя­на хо­че так са­мо зро­би­ти, та удає нев­да­ло..

Михайло (опам'ятав­шись). А мож­на, мосьпа­не, з ним i по­ба­ла­ка­ти?

Солдат. Нельзя: го­лос его сильнеє гро­ма, ког­да за­го­во­рит, из глаз зас­вер­ка­ют мол­нии, а из ушей дым пой­дет ко­ро­мыс­лом. Ты не пе­ре­не­сешь та­ко­го ужа­са.

Михайло. А жiн­ка пе­ре­не­се?

Солдат. Нет..

Тетяна. Неп­рав­да, пе­ре­не­су! (Вы­хо­дить з кру­га, до чо­ло­вi­ка). Чоловiче! Мос­каль жар­ту­вав над то­бою. Я то­бi все те­пер роз­ка­жу. Цей па­нич не чорт, а нас­то­ящий Фин­тик, но своїми умис­ла­ми по­хо­дить на чор­та.

~ 7 ~