- Ти не будеш наказувати, що я маю робити, - прохарчав Москаль. – Моя родина… жінка… син… дочка… Ти забрав у мене все.
Нічого я в тебе не забирав. Все, що ти стратив, стратив за власним бажанням.
- Тоді… так само ж… і одержу назад.
В другий раз він здолав піднестися до сидячої позиції. Тремтячою рукою сягнув по телефонну слухавку, за третім разом набрав номер.
- Наташо, - прохрипів він, коли секретарка з третьої зміни нарешті відізвалася. – Знайди мені номер моєї дружини. Інформацію знайдеш в документах про розлучення. Так, папка внизу. Так, прямо зараз…
☭
Днем пізніше
- Алло.
Голос в слухавці був настільки сильно, болісно знайомим, що Артур всередині аж затрясся. Наче мелодія з років щасливої молодості, яка відтворюється зі знайденої на горищі платівки.
- Це я, - тільки і сказав він.
Він сидів у найбільшому салоні своєї величезної резиденції. Полуденне світло впадало через великі, панорамні вікна, гралося на позолоті меблів та блищало ідеально чистих келишках сервізу. Він був паном, царем і богом власної імперії.
І тим не менше, відчував він себе, мов малий учень.
- Знаю, - відповіла слухавка голосом Марти. – Ярек казав, що ти дзвонив раніше.
- Що… що там у вас?
Довга хвилина тиші.
- Якось живемо. Ярусь нещодавно повернувся до інституту. Реабілітація, на щастя, допомогла.
- Реабі… що сталося?
- Лікувальна терапія. – Марта зітхнула: спазматично, уривчасто. – Ти навіть нічого і не знаєш… В листопаді у нього була спроба самогубства.
- Що? Як це?... Чому ти мені не сказала?...
Замовк. Він досконало знав, чому.
- Артур, ти обзиваєшся вперше після стількох років. Ні с того, ні з сього дзвониш на стаціонарний апарат в середу вранці, коли я на роботі, а Ярек ще спить. Тобі відомо, в якому він зараз стані? Коли я повернулась вдень, він ледь зміг зняти ланцюжок з двері… Я не казала, бо мені не було коли. Ми не розмовляли з тих пір, коли… коли…
Вона не сердилася, не дорікала йому. Її голос був досить сумним, з чітко чутним смиренно-спокійним відтінком.
Він міг би слухати її годинами.
- Вибач, - тільки й прошепотів.
Москаль майже бачив її, як вона труснула головою, а буйні локони захвилювалися, наче рідкий вогонь. Зараз в ньому вже повинні бути пасма сивини, злегка блискучі сріблом в тій повені рудого.
Боже, яка ж вона була красива.
- За те, що не дзвонив? Нічого страшного. Я дуже рада чути тебе, мій дурненький. Ти там, нібито, непогано собі радиш?
- Я не за те вибачаюся, - видавив Москаль з себе, перш ніж смуток здавив йому горло сталевими щипцями.
Запала довга, дзвеняча тиша. Артур лише чув тяжкий, рваний віддих по другій стороні лінії… В нього було бажання притиснути вуста до пластмасової решіточки слухавки, щоб той останній, запізнілий поцілунок миттєво пролетів крізь відстань, що поділяла їх, та роки мовчання, щоб якимось чудом до Марти дійшло, щоб вона почула, що, незважаючи на всі речі, жінок та витік часу – це завжди вона…
- Алло. Ти ще тут?
- Тут, - проковтнув він слину.
Знову тиша.
- Марта… Марта.
- Так?...
- Марта. Вибач мене за все. Ти пробачиш мені коли-небудь?
Тиша.
- Марта?
- Я на місці.
- Марта, я… ніколи не переставав тебе…
- Артур, я вже мушу йти. Перепрошую тебе, насправді. Я і справді мушу. Ярек, хіба, плаче. Задзвони… задзвони завтра ввечері. Добре?
- Марто, але я тебе…
- Ввечері, дурненький. Па.
Клацнула відкладена слухавка, потім прозвучав короткий, уривистий сигнал закінченого з'єднання.
Артур Вікторович тяжко зітхнув, витер піт з чола і обіперся на стінку.
Не треба було цього робити. Це без потреби відкриє і твої, і її рани.
- Але ж зробив.
Сьогодні ввечері ти будеш сконцентрований на перемовинах. Перед тим трохи спусти пари. Танька і Юлія…
- Кінець з шльондрами.
То що, будеш жити мов чернець?
Артур підніс до обличчя плаву долоню, подивився на культю сердечного пальця. Навіть після стількох років слід від обручки все ще був помітний.
- Час відпокутувати за провини.
☭
- ... отже, придбання контрольного пакету акцій буде гарантією належного фінансування для компанії, але ми не можемо погодитися на усунення мого клієнта з посади голови наглядової ради. Іван Владиславович створив цю компанію з нуля, і його внесок заслуговує на повагу.
Артур подивився на юриста, що сидів на іншому боці стола. Той витримав погляд, ледь помітно посміхнувся: знав, що має рацію.
Перемовини в справі купівлі підприємства тягнулися вже другий місяць. Його нинішній власник, Іван Владиславович Забраницький, головував обрадам лише номінально; люб'язний, сивенький батько чотирьох дітей та дідусь для цілої дюжини онуків лише лагідно посміхався і кивав головою, повністю довіряючи людям, які разом з ним будували компанію з нуля.