Торговець відпускає мене, відсувається, після чого якимось кострубатим бігом суне вуличкою і зникає в натовпі.
Я ж стою на тротуарі, приголомшений і разом з тим переляканий. Люди обходять мене, дивно так поглядають, хтось кидає не зовсім пристойний коментар… Але життя йде далі. По хвильці всі, що бачили сценку, проходять далі, і знову мене окутує безіменний, сірий і нічим не зацікавлений натовп.
Я ж залишаюся з дерев'яною коробочкою в долоні.
Додому повертаюся через якийсь час, в кожній руці несу по сітці з купленим. Що правда, не таким багатим, як планував, але ж несподівана зустріч зменшила мої запаси готівки.
Піднімаюсь на третій поверх по слизьких сходах, навіть не запалюючи світла; тут мені відомий кожен куток і кожний поворот стіни, а лампочка і так ледь тліла. Якщо тільки ніхто її ще не поцупив… На сходах пахне деревиною та пилом, котячою сечею, штукатуркою та вареними за останні дні обідами.
- Тато! Тато повернувся! – крик малого Ярека вітає мене, як тільки я відкриваю двері та заходжу до коридору.
Пацан вискакує з-за повороту, ляпаючи босими ногами по витертій дерев'яній підлозі. Я ж тільки відставляю сітки, підхоплюю його на руки і підкидаю, він пищить та сміється в польоті, так як він любить: "Так високо, яклюстра!". Відставляю малого і стягую куртку. Це не дуже легке завдання, коли такий короїд тулиться людині до ноги.
- Гей, сонечко… як там воно усе? – відзиваюсь я та посміхаюсь, коли дружина виглядає з кухні.
- Так, трохи забагато часу зайняло все тобі. – Марта відгортає верхом руки пасмо волосся з обличчя. Зникає ще на хвильку, щоб відставити те, що вона там тримала, потім виходить в коридор. Цілує мене міцно в губи, притуляється всім тілом, одночасно притягуючи малого, який вже хотів вирватися до друзів в кімнаті. – Дістав?
- Переважно, - кривлюсь я. – Трохи зайняло часу, і черги були.
- Найважливішим є те, що ти є. – Марта опромінює мене посмішкою, тою самою, яка заворожила мене стільки років тому і яка надалі розсвітлює тіні щоденного існування в цій, нібито найщасливішій з епох реального соціалізму. – Пішли, допоможеш мені трохи, салат наріжеш. В нас є ще дві години, може й встигнемо…
Перев'язуюсь фартухом, стаю перед дошкою для нарізання. Витягую із злегка покритої пилом баночки холодного корнішона, починаю його дзьобати на шматочки що не кажи, але ж тупим ножем.
- Ага досі вчиться?
- Так, я не хочу їй перешкоджати. До екзаменів вже недалеко, а, сам знаєш, стипендія на відстані витягнутої руки.
- Вірно, - киваю я. – Нехай дівчина вчиться. Знання та серце – два ключі до світу.
Ми готуємо вечерю – багату за стандартами країни та нинішніх часів, і аж надто убогу в порівнянні з тим, про що оповідали нам родичі, і за що ми вже багато років боремося. І подумати тільки, що, нібито, перед війною на перехрестях вулиць стояли жінки, які продавали помаранчі… Жінки, настільки бідні, що їм доводилося продавати помаранчі на штуки.
Сьогодні, коли дочка вперше дістала від моєї тещі з великими труднощами придбаного поморщеного, брунатного банана, вона спитала: "Бабцю, а що це таке?". Старенька спочатку терпляче пояснила дівчинці, а потім прийшла до нас і розплакалася.
В великій кімнаті грає телевізор. Навіть тут, в кухні, за кипінням каструль та шипінням чайника на газу, я чую матовий, ніякий, вже багато років той самий голос диктора в "Щоденникові": чергові страйки на заводах і фабриках, нещодавня зустріч Валенси та комуняк, цитати з висловлювань закордонних міністрів. Нібито і невелику, але ж відлигу в повітрі чутно. Ще кілька місяців, ще рік… Аби ж до виборів.
- А ти знаєш, я купив щось ще, - згадую я собі, коли ми розставляємо тарілки на столі. – Хочеш побачити?
- Мабуть ти і так мені покажеш, - Марта грайливо підморгує мені.
Коли вона протискується за мною, хлопаю її в задок; жінка обертається та сичить мов розлючена кішка, але ж я знаю, що таке їй подобається. Ой, як раз це мені, акурат, відомо.
Виходжу в коридор, обмацую кишені куртки. Я майже й забув про неї, хіба… Але ж ні, є! Витягую коробочку, шоркаючи розношеними капцями, знову заходжу до кухні. Відкриваю та з гордістю демонструю здобич.
- Авторучка? – чую я нотку розчарування в її голосі.
- Ну… так. - Я відчуваю себе засоромленим і збитим з панталику. Зараз, коли я про це роздумую, коли перераховую, скільки б я за це міг купити фруктів… А може і пляшку пепсі-коли, яка б ліпше виглядала на столі, то відчуваю себе дурним. В світлі лампочок в квартирі, в ній немає того… того блиску, яку я бачив тоді, там, на базарі. – Я вважав, що на сьогодні стане в нагоді.