- Артуре, ти ж знаєш, що я тобі ні в чому не відмовляю. – Марта дивиться на мене, як на дитину. – Але ж таке щось… І це зараз, коли доведеться лічити кожен грош? При такій інфляції… І що ж тебе спокусило, скільки вона коштувала?
- Та небагато, - брешу я. – Купив у одного п'янички на базарі, того самого, що завжди біля брами стоїть.
- Ага. Ну добре, раз вже купив… - Марта трясе рудими локонами. – Тоді нехай буде. Пішли, вже час перевдягатися. Через двадцять хвилин вони будуть тут.
☭
Ввечері сидимо за горілкою з тістечками – я, Марта і наші гості з іншого боку столу. Ярек вже спить, Ага все ще в книжках, так що можемо порозмовляти спокійно.
Густий цигарковий дим блакитними стрічками в'ється коло абажуру з китицями; з касетного "каспшака" летить безсмертний "Кланнад"[2]. На столі вже друга зміна страв – салат з паштетом вже закінчилися, час на довгі, тонкі пальчики у високих склянках. На тарілці ще лежить рештка крекерів та перемішаний з ними, поламаний на нерівні шматки домашній шоколад.
- То що, пане Артуре? – Здзіховський протягує до мене руку. – Домовилися?
- Домовилися. – Трясу його долоню, підморгую Войтеку, що сидить біля нього. – А ви не боїтеся, що ми з Войтеком ті професійні союзи у пана монополізуємо?
- Та що ви, пане Артуре! – Здзіховський махає рукою. – Ви один одному вірите, а я вірю вам. А мені потрібен хтось, хто вдихне в організацію новий дух, хто, як я це скажу, допоможе нам увійти в нову епоху. Бо до того ні у кого з нас сумнівів хіба немає?
Поглядаємо один на одного, посміхаємося. Значки "Солідарності" на лацканах, хрестики та медальйончики на шиях, а в очах віра в нове, краще майбутнє. З Войтеком ми знайомі багато років, ми немов брати, мов дві краплі води. Разом були на страйках, разом кричали під сеймом, разом розносили листівки і вішали прапори.
- Ні найменших, пане директоре, - Войтек киває. – Ми зробимо все так, що за пару років пан буде гордий тим, що це власне пан напав на цю ідею.
Професійні зв'язки нарешті офіційні, виведені з підпілля з ініціативи керівництва з метою покращення праці закладу… В підручниках про нас будуть писати!
Підносимо келишки, вихиляємо – житня палить горло, тому заїдаємо залишками заварних тістечок.
- То що, пане Артуре, можемо підписувати? – Марлена, секретарка, а разом і неофіційна партнерша Здзіховського, витягує з несесера скріплені машинописні сторінки. – Не бажаєте переглянути ще раз?
- Немає потреби, - хитаю я головою. – Войтек, ти перший.
Дивлюсь, як приятель послідовно підписує сторінки, в кінці ставить замашистий підпис під актом про заснування компанії. Пересуває його мені.
- Але ж на таку оказію в мене є щось спеціальне!
Піднімаюсь і тягнусь рукою до полиці, де в коробочці лежить моя покупка.
- Що це там в тебе? – Войтек стукає мене по плечу. – Почекай, на "презенти" для пана директора ще прийде час, коли почнемо створювати компанії з участю працівників[3]…
- Ні, дещо краще!
Відриваю вічко. За столом робиться тихо. Усвідомлюю тільки зараз, що навіть і не знаю, чи є в ручці чорнило. І чи є в мене воно десь?..
Делікатно беру двома пальцями ідеально гладеньку річ. Чую, що авторучка є… теплою? Теплою під дотиком. Та ні, просто гаряча.
Дивлюсь на людей, що сидять навколо стола і раптом – бачу.
Бачу Здзіховського, як він дивиться на мене з надією та довір'ям. Як в глибині серця він ще живить фальшиву надію, що раптове сальто після багатьох років служіння червоним може врятувати його зад за роки діяльності в Партії. Як він вже будує плани, що створені таким чином зв'язки стануть ідеальним прикриттям для його спроб, пов'язаних з майном підприємства. Як побоюється, що я можу колись становити для нього загрозу.
Бачу Войтека, як, задоволений собою, він розвалився на канапі. Дивиться на коліна та стегна Марлени, добре видимі під дуже короткою спідничкою, як він замислюється, як багато треба потрудитися, щоб вона вскочила до його ліжка. Він злегка ревнує до моєї сім'ї, бо сам прекрасно знає, що ніколи чогось подібного не досягнув. Він думає про інтереси та можливості, перспективи і шанси, він мріє про вільний ринок і відпустку в Болгарії. А боїться він старості та болю.
Бачу мою Марту, як вона поглядає на мене з вірою та гордістю. Вона не знає, що таке сумніви, вона вільна від амбіцій та нездійсненних мрій. В неї є я, є діти, є дім – чого ще бажати більше? Звичайно, в неї коле в серце, коли вона роздумує про постійну нестачу грошей, про нескінченний бій за буття, про таскання вугілля на третій поверх. Навіть зараз вона думає про Ярека, який вже спить, і про Аду, що сидить над книжками; все обдумує наступні закупки та дроблення запасів, думає про те, коли поїхати до мами, що відвезти тітці Кларі на свята, звідки взяти час… Вона усміхається мені, і вона при мені але ж про мене не думає.
2
"Каспшак" - монофонічна магнітола Unitra, що їх випускали у Варшаві у 80-х роках на заводі імені Мартіна Каспшака. "Кланнад" — відомий ірландський музичний гурт. Музику Clannad можна охарактеризувати як синтез кельтского фолку, року, нью-ейдж і джазу. Співають ґельською (ірландською) та англійською мовами.
3
Компанія, що належить працівникам (spółka pracownicza) — це компанія з обмеженою відповідальністю, якою володіють і керують працівники.