Бачу теж і Марлену – а вона бачить в мені самця. Усвідомлюю, що всі ті її усміхи під час зустрічей, її тяжкі парфуми та блискучі чоботи-козаки, випадкові торкання руки та млосні погляди – все це мало для неї якусь приховану мету. Зараз вона дивиться на мене і бачить народження нового покоління, нових людей, які займуть місце таких, як Здзіховський.
Підпиши.
Авторучка зависає над аркушем, а я раптом вже знаю, що мені не треба без хвилюватися про чорнило, бо його ще трохи залишилося після попереднього заправлення. Що нею треба регулярно користуватися, треба уживати виключно таке приладдя. Воно бажає, щоб його уживали.
Приклади перо до паперу. Нехай чорнило потече через капіляри, нехай з нього сформуються літери та слова. І нехай те, що напишеш, буде мати силу, більшу, ніж що-небудь, що інші можуть зробити або ж промовити.
Підпиши.
Я знаю, що знаходиться в цьому документі. Знаю кожне слово, кожну літеру, значення і сенс кожного речення. І раптом чую, що було на умі людей, які це писали, чого вони бажали, на що мали надії. Що бажали мені показати.
Вони намагалися сховатися. Вони завжди намагаються щось приховати.
Мої руки… вони й надалі мої, і все ж таки – інші. Бачу незнайомі манжети з золотими запонками, вишиту кирилицею монограму на сорочці. Дешеву політуру столу замінює дубова стільниця, покрита зеленим сукном, стос документів на краю і телефон без диску. Люлька, яка ще димиться, лежить в мармуровій попільничці. Піднімаю руку над документом, усміхаюся, коли пальці викреслюють рівненькі літери:
Указ одобряю.
Підпиши.
Все це пролітає і зникає, через хвильку я знову стаю собою, знову сиджу тут і зараз, за столом. Здзіховський трясе мені руку, його секретарка відбирає підписані документи. Марта цілує мене в щоку, щось шепоче на вухо. Войтек киває і тріумфально піднімає келишок.
☭
- Ох… так… ааах… не припиняй, так, так… Тааак!
Міцно хапаю її за стегна і тисну до себе, чуючи, як підіймається хвиля екстазу. Рука вистрелює вперед, вплітається в волосся і відтягує її голову, вигинаючи лінію спини дугою. Здавлений стогін виривається у неї поміж зубів, то тільки (і виключно) посилює моє піднесення. Мене заливає розкіш, закриваю очі і одвертаю голову догори. Десь там, переді мною, теж є вона, але в тій хвильці вона залишається неістотною, бо чую виключно себе.
- То було… оох… - Марта вислизає від мене, згортається калачиком на білизні. Мені не подобається, коли вона так швидко від мене утікає, коли псує те відчуття єдності, яке ми обидва з таким пієтетом будуємо в ліжку. Я хочу схопити її і притягти до себе ще ненадовго, але ж вона хитає головою. – Пусти. Мені потрібно вмитися.
Дивлюсь, як незграбно, тримаючи руку між стегон, вона підходить до дверей і, намагаючись не грюкнути клямкою, вислизає в коридор. Її босі ступні хлопають по дошках, потім загорається світло в туалеті. Залишаюся сам на збитій постелі в темній кімнаті, чуючи, як з мене випаровуються останні сліди пристрасті та настрою.
Світ після оргазму завжди такий… ніякий. Сірий і пустий, нібито хтось згасив палаючий в грудях вогонь. Ти чуєш, що тіло ще гаряче, але іскра вже згасла, а ти тільки остигаюча, пуста в середині шкаралупа. Як цвинтарна лампадка, яка вже вигоріла.
Кривлюсь в гримасі, коли чую душ. В такий час вже не може бути гарячої води, та все ж, вона так хоче помитися, що готова це робити в ледь тепленькій… Начебто бажала змити з себе мій смак та дотик.
Піднімаюсь і сідаю на краю розкладного диванчика, дивлюсь на годинник. Майже час ночі. Ми сильно засиділися, а потім ще Марта прошепотіла мені на вухо, що треба відсвяткувати. Вона була такою гарячою та бажаючою, що її дихання майже ошпарювало. Ніби ошаліла, вона зривала з мене одяг, потім ми опинилися на ліжку. Любов'ю займалися насправді міцно, довго і пристрасно, аж до болю. Так як їй подобалося, так як подобалося мені… А тепер, як і звичайно, прийшла пустка.
Піднімаюся і виглядаю через вікно на злегка припорошену снігом вулицю. Ліхтар розсіває трупно-синю посвіту, далі, на розі, єдине вікно горить тьмяним світлом – може хтось не може спати, або вже піднявся на нічну зміну… Або ж цей хтось настільки старий, що боїться згасити світло, бо в тій темряві може і не пробудитися.
І ось тоді бачу, що по другій стороні вулиці хтось стоїть. Стоїть і дивиться в мої вікно, хоча ні я не бачу його обличчя, ні він не може бачити мого.