Таємний співробітник, проскакує в голові зовсім очевидна думка, я ж інстинктивно ховаюсь за штору. Але ж ні… Тоді б він вибрав ліпше місце, стоячи в під'їзді напроти, а бо ж зайшов до нашого і запалив би. Нащо стирчати вночі на морозі?
І там він мусив стояти з тих пір, як почав падати сніг, бо ніяких слідів навкруги нього я не бачу. І мені відомо, що він дивиться прямісінько в моє вікно. І, хоча тут світло в мене погашене, він мене бачить.
- Що там? – голос від дверей примушує мене ледь не підстрибнути; Марта в халаті підходить і притуляється до мене ззаду, обіймаючи тими теплими, людськими, майже зовсім позбавленими тілесного бажання обіймами. Нібито тільки що я трахався з зовсім іншою особою, яка спливла разом з потоками холодної води і зараз якраз змішується зі стоками в нашій каналізації. – Ти ж так змерзнеш… Іди до ліжка.
- З-зараз. – Дивлюсь на вулицю. Чоловік зник, тільки рядок слідів веде навкоси в напрямку наших воріт. По хвилі мені здається, що чую тріск дверей, що розходиться луною по подвір'ю. Це ж абсурд, але… В горлі виростає гуля непевності і страху. Чую переможну потребу сказати щось таке, щоб звучало правдоподібно. – Та оце дивлюся на цей сніг…
- І що?
Марта делікатно цілує мене в плече. Знову, це тільки дотик, нічого більшого. Навіть губи в неї холодні.
- І нічого,але ж так красиво вночі… - Відходячи від вікна, вимушено усміхаюсь. – Ти маєш рацію, час спати. Завтра теж буде день…
Вона засинає швидко, чую, як вирівнюється її подих. А я не можу і лежу так, дивлячись в далеку стелю. Начуваюсь, чи не пролунають на дерев'яних сходах, які ведуть на наш поверх, кроки підкованих чобіт.
На сніданок гіркий чай, що парить язик, хліб з паскудним, аж надто жовтим маслом та нездорового кольору ковбаса.
Марта сидить заспана і злегка кривиться, що хвилі вона ікає – певне знову спиртне залягло на її печінці, як вона сама каже. Але ж дітвора ще спить, так що не треба ділитися з ними місцемза столом.
Тут річ не у тому, що людина не кохає своїх власних дітей. Забив би заради них, якби виникла така потреба, серце б вийняв та їм віддав. Але ж часом складається враження, що по шматочку вони відбирають нам наш світ. Що ми вже живемо не власним, а їхнім життям: Яречек застудився, тому до зоопарку піти не можемо; Агусі потрібні нові черевички, тому не можна буде купити того й того. Як тільки діти встають, все належить їм. Коли ми йдемо що-небудь купляти, то думаємо про них, навіть коли їх нема, ми замислюємося, а що вони роблять. Вечорами ми не можемо займатися сексом, доки вони не заснуть. А потім виявляється, що ми залишаємося тільки удвох, і нам нема про що розмовляти, а бажання кудись втекло.
- Грошик за твої думки, - штовхає мене ногою Марта.
Ненавиджу, коли вона так говорить; цю затаскану фразу вона використовує, коли мовчання затягується. Вважаю, що вона робить це інстинктивно, тим не менше, перекидаючи на мене тягар задумки теми для розмови. Колись, коли ми були молодими і тільки-тільки пізнавали себе, я це обожнював. Несподівано вона заговорювала до мене, а я, мов дурень, белькотав їй про найдивніші речі, про які і справді думав в цю мить.
Однак, людина з віком вчиться, на жаль, на власних помилках.
- Я роздумував над тим, як воно буде, коли вони, в кінці, поступляться, - кидаю перше ліпше, що приходить на думку; жінка не хоче правди, а, скоріше, того, як вона її собі уявляє. Роблю в повітрі невизначений жест, але ж Марта прекрасно знає, кого я маю на увазі. – Як воно буде виглядати, коли прийде нормальний уряд. Коли ми візьмемо завод у власні руки…
Жінка пожвавлюється, в її очах бачу блиск зацікавлення; як завжди, коли мова про майбутнє.
- Ти досконало справишся, - говорить вона з твердою впевненістю. – Для тебе немає неможливих речей. Вже що про що, але ж скільки вміють твої руки, мені відомо…
Кров б'є мені в голову, в мене охота схопити її за ті руді патли, взяти її тут і зараз, незважаючи на дітей, що сплять в кімнаті поряд… а потім приглядаюсь до її тих теплих, красивих очей і вже бачу, що вона мала на увазі щось зовсім інше. Діюча електрика в квартирі, відремонтований нещодавно кран в ванній кімнаті, генеральний ремонт печі з заміною спірального нагрівача – от що мають на увазі жінки, мріючи про сильну чоловічу руку.
Одним ковтком допиваю гарячий чай, засовую до рота останній шматок канапки і піднімаюсь. В мене немає бажання тягнути не стільки розмову, скільки ход думок. Взуваю черевики, накидаю на плечі зношену куртку. Марта виходить зі мною в передпокій, дивиться, як я вдягаюсь – єдиний годувальник родини.
- А доки маємо день як кожний будній. І хто вигадав робочі суботи…
- І це теж. Зміниться. Все зміниться.