Марта трясе рудою гривою, падаюче з кухні світло поранку танцює на її волоссі. Якусь мить я відчуваю себе таким закоханим в неї, яким був всі ті довгі сірі роки до того. Притягаю її до себе, вона ж, як рідко коли, не опирається, коли впиваюсь в її вуста.
- Все, - повторюю за нею і хапаюсь за клямку.
☭
Чекаю на трамвай разом з масою інших сірих, змерзлих та невиспаних пролетарів. Червоно-кремова коробочка з'являється з глибин вулиці, гуркотячи та хитаючись на з'єднаннях нерівно покладених рель сів, тягнучи за собою хмару брудного снігу, в якому залягають тони сажі з вугілля, яке кожної зими спалюється всією столицею. Кінець двадцятого століття, а ми юрмимося тут в кам'яницях як за часів Пруса та Жеромського… Майже половина століття будівництва кращого завтра, і гівно в нас з усього того вийшло – з року на рік робиться все більш паскудно та убого.
Передні двері, звичайно ж, заїдає, вони відчиняються тільки до половини, тому дика юрба кидається до єдиного доступного входу. От дивно, думаю я собі, розштовхуючись ліктями та пропихаючись все вище по сходинках вагончику, як змінюються люди. Тихі, спокійні, замкнені в собі і напівсонні, а потім несподівано в них прокидається якась первісна дикість. Ніби накручені до максимуму пружини, що лежать на столі годинникаря, аж в певний момент тріскає утримуюча їх аптечна гумка, і все поглинає хаос.
- І куди пан так штовхається?! – обдаровує мене смородом немитих зубів бабця, що тримається залізної труби, мов Одисей щогли.
- Увійти хочу, як і всі інші… - бурчу їй у відповідь.
Потік стиснених людей відриває бабцю від її якоря, вона втрачає рівновагу і валиться мов сніп, прямо на зіщуленого на сидінні ветерана в чорних окулярах. Напівсліпий дідок починає ґвалтувати і погрожувати всім навкруги, б'ючи палкою Бога духа винного студента, який як раз стояв поруч.
Нарешті мені вдається пробитися далі, де люди, що спокійно стоять, з відсутнім виразом на обличчях спостерігають за цими воістину дантовськими сценами.
- Колись, може, дороблюся до власного авто і стану плювати, проїжджаючи… - бурчу я собі під ніс, і в той самий момент бачу чоловіка, що стоїть на тротуарі.
Він дивиться просто на мене, якби бачив в юрбі через брудні, запітнілі шибки трамваю. На ньому той же одяг, що й днем раніше, той самий пустий погляд, але ж, незважаючи на це, його очі вліплені в моє обличчя. Мені видається, що він ворушить вустами, начебто щось говорить.
Брязкіт дзвінка вгризається у вуха, тріск та грюк дверей, що закриваються, і в яких на хвильку в'язне чиясь торба. Ривок, і трамвай рушає. Силует пересувається, на момент зникає за спиною широкоплечого бородача, потім я знов його бачу… Витягую шию, але ж фігура зникає з виду.
Чоловік ні на мить не повернув голови.
☭
- Ну, і як воно? Що з Здзиховським? Згодився?
Наповнені очікуванням обличчя оточують мене на півколом, застиглі у вустах цигарки сиплють крихтами попелу на підлогу складального цеху.
Очікую ще мить, дозволяючи вичитати хоч щось з виразу мого обличчя… але ж насправді я й сам п'янію від цієї хвилини, коли вже знаю, вони ще – ні. Оманливим, летючим моментом, коли, всупереч тому, що нам з народження вбивають у голови, ми не є рівними собі.
- Так.
Ейфорія, що вибухає після того короткого слова, є для мене найкращою нагородою. Дорослі люди, мої співпрацівники, поважні, вусаті, в окулярах та робітничих касках, які радуються наче діти… Обіймаються, клепають один другого по спинах – вперше бачу в них аж стільки надії, аж стільки оптимізму.
- Назва! – відразу ж кидає хтось. – Потрібна назва, професійна спілка повинна мати назву. Якось так порядно, щоб було видно, що…
- Жодних назв, - відсікаю я. – Ми будемо просто професійною спілкою, і все. Назви були для них, і все, що мало назву, було… Хлопці, ну що я вам буду казати? Ви ж самі знаєте, яке було.
Вони понуро кивають, уїдливо всміхаються. Веселки, Зорі, Світанки, Динамо, Радощі, Усміхи та Промінчики… Артілі, їдальні, центри для молоді та всі інші, що, нібито, належать нам усім, справжні байстрюки комуни. Що народжувалися масово, по одному штампу, генетично калічні і нездольні до самостійного існування в сіті. Кінець назвам, нехай речі будуть тільки тим, чим вони є насправді.
- Зараз, коли вже все в нас є, ми мусимо… - починаю я, але ж роздумую. Рухом руки показую на Войтека, що стоїть дещо збоку. – Я у всьому цьому не розбираюся. Войтусь, скажи їм, що і як… Це твоя ділянка.
Войтек поправляє великі окуляри, що сповзли донизу, відкашлюється. Сказати по правді, я про нього і забув. На щастя, він того, мабуть, і не помітив, бо вже характерно ворушить руками, ніби формуючи ними майбутні слова. Мене завжди дивувало, що тип після двох факультетів, а щоразу в нього проблеми, щоб належним чином щось висловити.