То нате вам, прошу дуже, домнуле-пане-то-варишу, корінчика з матриґану, на горілці настояному. І то небагато — лише дві краплі натще. А за тим молока півлітерки, будьте ласочка, випити. Бо інакше — біда буде: після матриґану гори звернути можна, не те, що здорову жінку під себе кинути. Ще й розумом помилити можна, як злегковажити Северининим приписом пити настоянку тільки по дві краплі... й ані на
грам не більше.
А скільки вона знає, лише нікому не каже, інших секретів про людське здоров'я?! Лиш отими дурними приворотами-відворотами не бавиться. Та силу людську не підкошує.
Бог кожному, хто заслуговує, сам уріже все, що треба. Або доточить, як чого людині бракує.
Отак вона й живе — дні людям продовжує.
Вони їй за те з голоду не дають умерти.
Чи одежину яку з торжка принесуть.
Чи просто поговорять.
Уже добре.
Та ще когось за зіллям пришлють.
У Северининих казанах вічно щось булькає:
пахощі розносить на всю околицю.
Зайти в теперішню її обжиту хату — вже й не зайдеш: уся стеля й стіни сухим зіллям та корінням обвішані.
У хаті темно.
Прохолодно.
День леда крізь мізинне вікно пробиває, хоч бери та й носи відрами світло в хату.
Десять котів у ряд серед білої днини на печі дрімають. Бр-р-р-р!
А якби хто знав, як воно насправді було... Коти до неї самі один за другим поприбивалися. Знала, чим їх заманити із зарослих бур'янами порожніх подвір'їв, звідки кілька років тому позабирали людей у світ, як і Онуфрійчуків. Кого іншого принадиш у цих скалах, як не живу котячу душу? Людей вона й не боїться, й не сторониться — але пускати до себе не хоче. Час тепер не такий, щоби когось пускати ближче, ніж:
на подвір'я. То ж у душу доведеться пускати — не в хату.
А в душі її місця вже ні для кого немає. Заселено там усе навіки.
Чи може, пусто навіки.
І так добре: коли заселено.
І друге добре: коли пусто.
Отож якогось дня Северина наварила казан потовченого валер'янового коріння, розлила його в бляшані тасочки — й порозкладала довкруж хати. Коло корита. На стежці.
До вечора хутірські й приблудні коти почали сходитися на той манливий запах, як оси на грушки-дички. Коти смачно хлебтали густе чорне вариво — й потихеньку влягалися спати, ніби втомлені вояки після тривалої битви.
Северина акуратно склала їх на руку, начебто сонних дітей, занесла в хату, уклала на свою постіль на печі, грубо устелену твердими батогами свіжого зілля, й підсунула тасу молока, розведеного валер'яновою кашкою.
Вона приручала котів так ретельно, як приручала би чоловіка. Бо потребувала захисту. Може, хоч кіт заступиться за людину, якщо з людей нема кому за неї заступитися в цей дурний час. Правду старі люди кажуть: колись за ґаздами вівці слідом ходили, а тепер — лише пси та коти.
Сказати, що вона боялася своєї одинокості на цьому пів-порожньому хуторі, який мало не за один день раптово знелюднів, — не скажеш. Могла би вночі йти шукати а хоч би й цвіт папороті.
Але яку холеру тепер знайдеш, окрім безголів'я на свою голову?!
Вечорами чорні мовчазні стіни гір обступали зусібіч — і, хочеш-не хочеш, робилося страшно.
Ні вогника.
Ні душі.
Хіба лише шум потоку.
Та далека якась канонада збурює землю ночами.
Хто його знає, що тепер у світі робиться і чим воно знову обернеться для людини...
Ото чаклує собі над зіллями та травами — та на дорогу за потоком дивиться: людно чомусь стає на дорозі. Недобре.