Северина не встигла відповісти — бо з кошика нараз зашипіло, а далі тонкий чорний хвіст шмигнув сволоком на горище.
- Правда-а-а-а... — видихнула дитина, затуляючи обома долонями безкровний ротик і незмигно дивлячись на Северину. — Але я нікому не скажу! — швидко заговорила знову. — Нікому — нікому... хіба лише мамі...
...Відтоді москалиця стала ще й гадючою мамою.
А гадина, як усім відомо в Панській Долині, походить від диявола, що добре видно по її зубах. Так що, сказали в селі, в москалиці тепер — ціла щезникова ферма.
Нечисте місце!
Краще туди не ходити.
Навіть по ліки.
...Чи то так помогла гадюка, чи так на небі стали зорі, але фронт обійшов стороною як Панську Долину, так і довколишні хутори, подавшись собі на Берегомет.
А тут, у Лустуні, тривало життя. Та так би, може, уже й довело Северину до старості, коли б не ті люди, що завжди і всюди любили втручатися в життя інших людей, змінюючи їхню долю без погодження із винахідником і розпорядником Долі — самим Господом Богом.
...НЕВДОВЗІ ПО ВІЙНІ, але за -надцятих із початку століття господарів у цім краю
(ні, вона таки зараз порахує, скільки їх було тут на людську голову:
коли жила ще її мама Катрінка, в селі порядкували австріяки,
потілі у першу війну село тричі «орали» русаки. на конях,
далі австрієць більше, як на двадцять років уступив край румунові,
по тому москалик у румуна видурив край аж до початку другої війни,
у другу війну накоротко вступив сюди німець, привівши за собою знову румуна,
коли румун драпав, мадяр наступав тут на ноги людям,
а тепер, як зайшла знов вдасть — то, певно, так і не вийде звідси ніколи)...
отож невдовзі по війні, але за -надцятих із початку століття господарів у цім краю яко-їсь-то днини Северина при відчинених дверях стриміла на стільчику, підкладаючи в кошик поживу для своєї квартирантки, коли з порогу впала тінь, і бадьорий чоловічий голос поцікавився:
- Здєсь живьот Москаліца Сєвєріна Катєрі-новна?
Северина подивилася зверху, подумала трошки — й поволі стала перед молодим чоловіком у воєнній формі, в картузі із червоною зірочкою посередині:
- Що ви хотіли, пане-товаришу ґаздо?
- О чьом она спрашиваєт? — звернувся гість до того, чия тінь маячила за дверима надворі.
- Она интєрєсуєтся, чєм інтєрєсуєтєсь ви, то-варіщ капітан.
- Тогда пусть виходіт на уліцу, а то у нєьо слішком темно. Страшновато даже. Только часи тікают.
- Та тут не тільки вона страх нагонить... — пробубнявив про себе вже третій голос знадвору.
І це були єдині слова, які Северина добре зрозуміла. Ще й запідозрила, що знає господаря того голосу: він був із Панської Долини.
На оборі стояв чоловік років сорока п'яти, в такій же воєнній формі, але із синіми петлицями на картузі й гімнастерці.
- Уповноважений міжрайонного МҐБ майор Воронін, — відрекомендувався старший. — Здійснюємо подвірний обхід по перепису населення. Обліковуємо, так сказать, куркулів і небла-гонадьожних. Прошу показати метрику про народження.
Метрики Северина ніколи не мала, бо не треба було.
А як і мала — то вода її взяла разом з її мамою.
Вона так і сказала старшому. Але час свого народження знає точно — Петра-Павла п'ятнадцятого року.
- Петра-Павла — це коли? — перепитав Вороній.
- Це на Петра-Павла. По Йванові Купалові, але за три тижні до Іллі, — стиснула плечима Северина. — А як не знаєте, то запитайте отця їларіона. Він знає. Або подивіться в церковну книжку.