- О чьом она? — запитав старшого молодший.
- У нее отсутствуєт мєтріка і она нє знаєт чіс-ла свого рождєнія.
- Вот темнота-а-а...
- Нє темнота. Она москаліца. Так єьо назива-ют в дєрєвнє. В нєй тєчьот русская кровь.
- Откуда ізвєстно?
- Здєсь все друг о дружкє всьо знают, а коє-кто даже дєлітся с намі своімі знаніямі. — розтлумачив нарешті старший і звернувся до Севе-рини: — Господарство яке тримаєш? Худоба... ну, там коні, корова... Чоловік. Діти.
Северина чула, як у ній чомусь прискорено забилося серце. Вона не боїться гадини — вона й людей не боїться. Хіба лише сторониться. Але зараз у ній, здавалося, забилася вся кров — ніби одне велике-превелике серце. Це велике серце заважало зараз ясно думати.
- Усе, що бачите, — то і є моє господарство. Чоловіка не маю. Діточок також.
Зграя чорно-білих котів під стіною хати ліниво хлебтала молоко.
Северина показала рукою на них:
- Ото й усі діти. Хіба що відкуплю у вас рі-ворвер і застрілю їх, бо вже на голову сідають, так їх розпустила.
- І більше нічого не маєш? — старший офіцер занотовував щось у зошиті.
- Маю. Служницю маю. — відповіла Северина, по черзі подивившись обом у очі. — Показати?
- Служницю? — недовірливо перепитав Во-ронін. — Клич її сюди.
- Не можу покликати. Вона хоч і служниця, а все одно велика паня.
- О чем она? — удруге поцікавився молодший.
- Говоріт, что у нєйо єсть служанка.
- Служанка?! У нєйо?! Прідуріваєтся, конєч-но... — і молодший присвиснув, покрутивши біля скроні пальцем.
- Слухай, москалице... Чи то, Северина... А лісові хлопці тебе часом не навідують ночами? Хата на безлюдді... Ти ще молода. Га, москалице?
Северина нібито опустила очі додолу — а тоді різко, аж молодший здригнувся, проткнула обох поглядом, як пікою:
- Пане-товаришу ґазди! Наговорювати на круглу сироту — то є великий гріх. Зайдіть до хати. Самі подивитеся на мою служницю. А там і про хлопців поговоримо. — І вона переступила поріг, рукою припрошуючи до середини непро-шених гостей.
- Іншим разом, — чомусь неохоче відповів старший і обидва подалися стежкою до кладки.
НІЩО НЕ БРАЛОСЯ відтоді Северининих рук. Одна лише думка свердлила їй мозок, ураз запалений спогадами про те, як у сороковім році забирали її утриманців і як билася Онуфрійчукова Марія головою в хатні стіни, коли воєнні, що прийшли за ними, сказали взяти тільки теплий одяг і їжі на три доби, а все інше — лишити.
Як уже раз прийшли до неї, то і вдруге прийдуть, сказала сама собі Северина — і відтоді все більше пильнувала дорогу. Вилізе в граба, роздивиться на всі боки долину — а далі летить у хату. Щось там мудрує.
А дорога, як гадина, в'ється понад самий потік. І все їй добре із граба видно, аж ген до Нижнього Лустуна. Хто йде, хто конем їде... а ондечки троє вершників усе більшають і більшають із долини, і поблискують проти сонця їхні картузи із зірками.
І Северина зсувається з дерева, стає лицем до схід сонця — і хреститься... хреститься.., та перебирає поблідлими устами нечутну молитву. Ніби когось за щось перепрошує... чи кається... а тоді біжить до хати, не причиняючи дверей.
І так майже щоднини. Майже щоднини... Боже! Їй треба боронитися!
А що роблять ті, у кого повна хата дітей?! Як вони бороняться?
Навіть Северині відомо, що в сільраді є такий папір, який каже весь Лустун — і Верхній, і Нижній — звільнити від живих людей. До ноги.
І звільняють.
Горб за горбом.
Урочище за урочищем.
Хутір за хутором.