- Семе! Ти знаєш, що я так дивлюся на москалів, як босий на гадину!
- Васи! Я тебе не питаю, як ти дивишся на москалів. Я питаю, як Україна на них дивиться і що з Україною буде!!!
- Слухайте ви! — Северина поправила сиве-сивіське волосся під канадською хусткою з шовковими тороками і майже гнівно сказала: — Я вас колись уже просила! І ви обидва мені не раз давали слово не говорити при мені дурне!..
І два білі діди прикушують язики.
Семен Дудка — солониною.
Василь Полотнюк — ікрою.
...ВЕРТАЄТЬСЯ СЕВЕРИНА від дідів у свій Лустун завжди одною й тою самою дорогою.
Хоча з Панської Долини на її хутір можна йти навпростець — горбами. Але давно вже ноги не ті. Роки не ті, щоби впоперек ходити. Та й по дорозі яка машина може бути, то підкине до кладки за «дякую».
Понад усе вона любить піший хід.
Ідеш собі.
Думаєш.
Ніхто не заважає.
Ні з ким особливо до бесіди не стаєш, навіть, коли є з ким говорити.
А що говорити?
Нема що говорити.
Три чисниці до смерті — а вона ніби й не жила. Лише чекала...
Коли би хто знав, що вона насправді в голові своїй думає... та вона ні Василеві, ні Семенові сказати того не може.
Чоловіки грубі. Гострі. Вони тонке не розуміють.
А це тонке.
Як шовкове полотно.
Як перший лід у потоці.
Може, так у жіночому череві дитина ворушиться, як її минуле у ній мало не щодень озивається. Северина того ворушіння не знала, то й сказати точно не може.
Але своє знати — знає.
Воно в ній дрижить — і перестати не може.
Вже на той світ збиратися треба — а воно все дрижить попід грудьми.
Спати не дає.
Часом посеред ночі встає Северина й подовгу дивиться у вікно. Вона таки відважилася й давно прорубала велике вікно в колишній Косо-вановій стайні — заледве не на всю стіну.
Ніби за все попереднє життя у вікно надивитися хотіла.
А воно так — і не зовсім так.
Насправді вона ж не у вікно дивилася — насправді чекала.
Дотепер чекає.
Дивиться — і майже нічого не бачить: чекає.
Колись, ще малою, заціпивши зуби, чекала, що об'явиться її тато. Ніхто й ніколи їй не казав, та вона й не питала, хто він. Знала, що був у неї Тато. Але був тоді, коли ще її на світі не було.
А коли вона на світі стала — не стало в неї Тата. Москаля.
Тепер думає, що, навіть, коли би був об'явився, воно нічого б не змінило.
Вона давно навіть і не чує, як її називають.
Байстриця.
Москалиця.
Северинка.
Мольфарка.
Онде кум Полотнюк — і той їй каже «моска-лиця».
А їй однаково.
Давно переболіло. Тепер навіть подеколи тішить: мало хто в селі має таке відверто тверде ім'я, яким називають не позаочі, а так, ніби дивляться в паспорт.
А як подумати, воно їй не помагало й не заважало. Лише подеколи робило так, ніби ножем по оці хто штрикав.
Але тата вона чекала недовго. Нема — то й нема. У інших є — то й добре. В інших і мама, й тато були — а долі не було.