Вони йдуть мовчки, зусібіч тебе оточивши, а ти все намагаєшся їх розговорити.
– Гей, хлопці, – кажеш, – я завжди подивляв вашій сміливості та жертовності. Ви єдині, ким може по-справжньому пишатися це наскрізь розкладене суспільство. Крім членів політбюро, звичайно. Хоча, з іншого боку, якщо ти не вмієш більше нічого, крім як пускати з носа бульки, а з автомата черги, якщо м'язи твої ще молоді, а мозкові звивини ще недостатньо звивисті, якщо в омоні вакансій немає у зв'язку з особливою престижністю цього гуманістичного підрозділу, то, мабуть, і справді залишається лізти під землю й ганяти щурів. Але все-таки я хотів би знати, що кажуть вам ваші кохані, подруги, ваші дружини та сестри, коли, відстрілявши тяжку нічну зміну, ви змиваєте із себе у ванні чорні згустки і клоччя налиплої шерсті? Або коли знаходять напомацки у наших кишенях скручений, мов шпагат, відрубаний голий хвіст півметрової довжини? Чи люблять вони вас так само, як і раніше? Чи віддають так саморадісно весну свого тіла в коханні?… – Заохочений їхньою отупілою мовчанкою, продовжуєш: – Адже справи тут уже не так у щурах, як у потребі когось винищувати. Усе життя я доводив собі та іншим, які мене, правда, не розуміли, що світ цей занадто брутальний, аби можна було його змінити на краще за допомогою слів, але й занадто ніжний, аби щось у ньому змінити за допомогою куль. Тобто навпаки. Ну, ви самі розумієте. Появу в метрополітенівських надрах раніше не знаного науці – маю на увазі порівняльну біологію – різновиду щурів слід лишень вітати з точки зору буттєвого збагачення. Хоча сам по собі кожен окремо взятий щур, у тому числі і я, безперечно, втілює в собі якусь частку зла і виступає активним його, е-е-е… поборником. І все ж мені чомусь неймовірно шкода цих зухвалих, непокірних, цих неповторних, погодьтеся, створінь. Маю на увазі щурів як найвищу стадію еволюції. Хоча вас мені так само шкода. Бо ви, як і щури, винищувані вами, – чи не найостаннійше з породжень імперії, її лебедина пісня. І саме тому у вашій війні не буде переможців і переможених, а будуть самі лише жертви…
Ти міг би ще з півгодини розвивати цей свій безглуздий блазенський монолог, фон Ф., якби раптово й без попередження тебе кудись не заштовхнули, аж ти впав на тверду і зимну поверхню, здається, на голий цемент.
– Поп(…)і мнє тут єщо, Жан-ПольСартр драний, – незлостиво буркнув юний капітан Шелудьков, здираючи з очей твоїх полуду.
Це була клітка. Досить, на щастя, простора клітка посеред тісного, задушливого й вогкого приміщення, освітленого настільки тьмяно, що це могло нагадати хіба що «дєжурний свєт» у нічній казармі. З трьох боків клітка була відокремлена від світу (хе-хе!) грубими ґратами. З четвертого боку, за твоєю спиною, була стіна із зачиненими дверима, за якими щось люто вовтузилося і скавчало, але ти ніяк не міг визначити, що саме.
– А взагалі, капітане, на якій такій підставі ви поводитеся зі мною, наче я котрийсь із ваших щурів? – згадав ти нарешті про засадничі права людини.
– Вас затримано в зоні урядового сполучення і зв'язку. Цього достатньо, – чітко пояснив той.
– Достатньо для чого? – поцікавився ти.
– Для всього, – пообіцяв капітан.
І наказав одному зі своїх орлів зачинити клітку ззовні. Бо там були ще одні двері, ґратовані. А сам пішов – вочевидь, кудись і комусь доповідати. З'ясовувати обставини.
– Імперія цікава тим, що деякі обставини в ній з'ясовуються по кілька сот років. Потім усіх реабілітовують – і жертв, і катів, – але це вже не має ніякого значення, – кажеш ти і, позіхнувши, западаєш у дрімоту, притулившися спиною до холодних металевих дверей, об які щось кидається й шкребеться.
Можливо, через триста років археологи знайдуть твій скелет…
Однак із твого наміру років триста поспати не вийшло нічого. За якихось п'ять хвилин ти відчув на своєму плечі лагідну і важку руку.
– Якого ще хріна? – захрипло поцікавився ти, паси підіймаючи свинцеві повіки.
Перед тобою вклонявся добродій з невизначеною зовнішністю, але в костюмі та при краватці, які не цілком гармоніювали з навколишньою ситуацією.
– Отто Вільгельмович? – з'ясував він.
Цього вистачило для тебе. Необхідності махати перед твоїм носом червоним посвідченням уже не було, хоч він усе-таки дисципліновано помахав.
– Дуже тішуся нашою зустріччю, – всміхнувся.
– Радість людського спілкування, – сумно зітхнув ти.
– Ну, даремно ви так, – ще сердечніше завсміхався він. – Називайте мене надалі… е-е… Сашком.
– Не буду, – відрубав ти. – Все одно ніякий ви не Сашко.
– Усе це відносно, пане фон Ф., запевняю вас, – переконливо сказав він. – Яка різниця, як називається оце тлінне тіло? Головне – безсмертна душа. А вона не має земного імені, затісне для неї будь-яке з імен людських. Якоюсь мірою й ви не Артур… Та сидіть, сидіть…
Він мав куди більше підстав на те, аби сказати «лежіть, лежіть» але за старою службовою звичкою допустився неточності. Сів посеред клітки на стілець, якого, певно, приніс сюди сам для себе.
– Я трохи покурю тут у вас, нічого? – ввічливо поцікавився.
– Почувайте себе, як удома, – порадив ти. Він щиро зареготався.
– Завжди цінував ваш тонкий, дещо недобрий, чорний гумор. Ці натяки, ці узагальнення, ці несподівані паралелі й метафори! От і зараз ви не просто вжили традиційний вислів «як удома» стосовно до – сміх казати – клітки. Мені здається, що таким чином ви насамперед висміяли всю нашу соціалістичну батьківщину. Чи не так, Вільгельмовичу? – він фанатично затягнувся димом.
– Звичайно, – кивнув головою ти. – Але це тільки між нами, – додав пошепки. – Більше нікому про це не кажіть.
– Ну, що ви! – «Сашко» знову розвеселився. – Це є цілком нормальна думка. Я шаную добру сатиру! Ви ж знаєте, що в нас тепер вільне виявлення сатиричних думок. Як кажуть, демократія – прекрасна річ, але нічого гіршого людство вигадати не могло. Так що криміналу у ваших словах немає анітрохи. Інша справа – якби ви задумали насильницьке повалення існуючого державного ладу…