Цього разу Єжевікін налив якоїсь темної настоянки. Ти зумів приговорити її, вижерти, вижлуктати. Одним духом. Але потім згадав, що то вже сьомий рівень.
– Головне, пам'ятай, – давав останні настанови Єжевікін, підводячи тебе з-за столу за комір плаща і вкладаючи тобі в руки лямки від твоєї торбеги. – Головне, пам'ятай: під сарафанами в них нічого немає!… Ясно? Так що відразу – туди!
І він немилосердно потягнув тебе, як щойно сказав, – “туди”.
Маєш перед собою двійко дамських грудей – досконалих за формою і соціалістичних за змістом, грандіозних, мов кавуни. Ніколи ще в житті тобі таке не траплялося. Хіба на обкладинках деяких журналів. Або в кінофільмах, які, на жаль, не ти ставив і навіть сценаріїв до них не писав. Велетенські білі гори, що звільна підносяться й опускаються перед твоїм носом, а власниця їхня пускає тютюновий дим тобі в очі. Розумієш, що треба було б уже якось собі із цим багатством давати раду, тим більше, в сусідній ніші атакуючий Єжевікін уже видобуває зі своєї жаданої досить недвозначні охи та ахи. Але не йде тобі чогось. Чи це сумління озвалося? Чи просто алкоголь і гарячка зробили своє, і все, на що ти здатен, – це задерев'янілим неживим язиком ялозити поверхню гіркуватих твердих сосків? Чи може, то громадянський обов'язок не дає тобі забутися в розпусному акті, а вимагає, рішуче покинувши ці тілеса благословенні, бігти кудись, будити когось і несамовитим фальцетом кричати па півсвіту: «Демократія в небезпеці!»?
Але, виявляється, все значно гидкіше. Просто тебе нудить, фон Ф. І будь-якої хвилини ти можеш розмалювати цей колихливий фасад готельної куртизанки рясним павичевим хвостом, барвистими струменями, щоправда, досить передбачуваними за кольоровою гамою. Бо ти маєш у собі всі необхідні для цього передумови.
– Ти що, перегрівся? – співчутливо шепоче вона.
– Я дуже люблю вас усіх, – відповідаєш на це.
– Хочеш, я потру тебе?
– Ні, мила. Зараз усе буде… – ледве стримуєш могутній внутрішній спазм.
– Я можу повернутися задом, – пропонує вона.
– Тільки не це, – благаєш, бо й справді звик до її грудей.
– Якщо не можеш, то так і скажи! – починає вона нервувати.
– Буа, – кажеш на це.
– Що? – не розуміє вона.
– Вве, – доказуєш свою думку.
– Зараз я тебе поставлю, – обіцяє вона і, докуривши, нахиляється до тебе губами.
– Уе, – пробуєш її попередити.
Але вона вже впивається у тебе і починає виробляти з твоїм ротом щось невимовне, вона тягне з тебе душу, а з нею і все інше, аж ти нарешті силоміць, обома руками, відриваєш від себе її голову і, схопивши з підлоги обважнілу зненацька торбу, як підстрелений, вилітаєш геть, забувши навіть про біль у коліні.
І знову зал, повно світла, калейдоскоп облич і тіл, а певніше сказати – мармиз і туш, і ти когось штовхаєш. І щось перекидається, але ніщо не може тебе спинити, рвешся в якісь двері – одні, другі, треті, а потім нарешті бачиш рятівне слово «УБОРНАЯ» і влітаєш туди, наче п'яний анархіст, що штурмом бере Зимовий.
Це не сортир, а, як виявилось, щось на кшталт артистичної гримерної з купами всілякого мотлоху та іншого реквізиту. Але перед неосяжним, на всю стіну, дзеркалом усе-таки біліє раковина, і ти вивергаєш нарешті із себе увесь цей день, усі його хімічні елементи вкупі з органічними речовинами, усю цю Москву. Фонтануєш самозабутньо, нестримно і радісно і всіма своїми судомно-екстатичними рухами нагадуєш сліпучого джазового саксофоніста на вершині приголомшливої імпровізації…
Тоді відкручуєш обидва крани і довго миєш себе. Зробилося так легко і затишно, як не було вже давно. Час від часу дивишся у дзеркало – обличчя з перекошеного стає врівноваженим, крапельки поту переможно цвітуть на ньому, а шкіра повертає собі звичний відтінок. І все ж досить неприємна пика. Вся національна самосвідомість пішла у вуса. А ці почервонілі очі! А ніс, якого в тебе зазвичай немає, теж претендує на щось – вигострився й поблискує, розпромінюючи самозакоханість. Пштрикаєш по ньому пальцем, аби не задавався, і раптом чуєш з-за спини лагідний старечий голосок:
– Што, касатік, струганул малость?
Маленький тихий дідок сидить у кутку й доброзичливо спостерігає за тобою. Такий собі голуб сивенький. Вочевидь, був тут увесь час, поки ти блював.
– Мінєралкі попєй, родімий, мінералка оченно помогаєт, – каже вій.
– Та вже ніби легше, – тяжко зітхаєш.
– Ілі ложку мьоду прімі – как руко й симєт…
– Нічого, дзядзю, я витривалий, – пробуєш навіть зашкіритися.
– Нєбось, водку с краснєнькім жрал, галубчік?
– І не тільки, тату. Всі кольори веселки. Райдуги! – пояснюєш.
– Нєзя так, болєзнай. Щадіть сєбя надоть.
– Яке вже там, стрийку! Раз живемо – раз мучимося…
– Страдаєш, бєдннй? – Як усі, старче.
– А ти помолісь – полєгчаєт.
– Кому маю молитися? Якому Богові, тату? Стільки їх виникає над нами, і кожен стверджує, ніби Він – Єдиний, і кожен хоче щоб Йому молитися. Якесь багатовладдя в небесах. Не можуть поділити сфери. А на нас усе окотилося. Пани б'ються, а у хлопів чуби тріщать!
З такими старими людьми найкраще розмовляти мовою прислів'їв. Це їх переконує.
– Много зла в тебе накіпєло, ласковий.
– Бо я хотів з усіма жити у злагоді. А виявилося, що всі пересварені давно. Ще перед моїм народженням долю світу було вирішено: свари і війни. А ви тут хто будете?
– Я чєловєк маленькій, – вичерпно повідомляє старий.
– О, то це про вас написано найкращі твори світової класики?
– Про мєня, любєзний, про мєня.
– І не тяжко вам отак жити – з такою неславою? Всі про вас усе знають…
– А я Богу молюсь. І помогаєт.
– А якому з них молитеся – російському, бородатому, чи, може, індійському, шестирукому?
– А тому, за которим правда. Правду любой нутром чуєт.
– На жаль, вуйку, правда – це щось дуже спекулятивне. У кожного своя. Правда як дишло. Навіть газета є така, може, читали?
– Много, много зла в тєбє, мілай.
– Бо я, дзядзю, в житті своєму недовготривалому і відрікався, і зраджував, і перелюбствував, і гнівався, і морду заливав, і брехав, і лаявся, і спокушався, і собою хизувався, і… От хіба що не вбивав тільки.
– Во храм хадіть надобно, Богу моліться. Он всьо прощаєт.
– Що ж це за Бог такий, старче, котрий заради прощення змушує до церкви ходити? Це жандарм, а не Бог! Я в жандарма не можу вірити.