При чому тут Україна? — репетує автор, перелічуючи пам’ятки давньокиївського мистецтва, в тому числі стародавні Софію, Лавру, Михайлівський та інші, як суто московські твори княжої доби*.
Він робить глибокодумний висновок: «Українського мистецтва» (взято ним у лапки. — О. Ф.) як такого не існує. Нема такого малярства, ані архітектури, ані скульптури»15.
Далі автор цинічно нав’язує думку, що російське населення називають українцями, мовляв, їх взагалі ніколи не було, а це витівки австрійців, які спільно з німцями та поляками нав’язали штучну «українську мову». І Волконський, і Базилюк ладні до пекла скочити, аби розсварити народи і довести, що усі біди від Заходу: «Пожалуй, самое грандиозное предательство совершают нынешние эрзацнационалисты (руховцы, куновцы и др.), помогающие Западу проводить колонизацию Украины и вовлекающие ее в НАТО, чтобы на века побить горшки с Россией и эту бесконечную вражду, как политический капиталец, заложить Западу»16. Побив горшки на власній голові Базилюк… Подібні провокативні антидержавні дії і цілі стали нормою поведінки деяких сучасних так званих українських політиків, які чесно відпрацьовують подаровані Москвою гроші. Такі політики часто-густо створюють штучну напругу в регіонах, вдаючись до лицемірних методів відстоювання історичної «справедливості» (пам’ять куца: голодомори, концтабори!), захисту прав громадян, боротьби за демократію і соціальні гарантії. Ясно одне: таким політичним провокаторам не по дорозі з незалежною Україною!
Істотним є спостереження за психологічним тиском, який протягом останніх п’яти—семи років скерований Кремлем проти уявної американської агресії, — цей настрій на примітивних інстинктах розкручується Кремлем з особливим розрахунком на «інтелект» дезінформованого українського простолюдина і має вироблений чекістською командою стереотип: янкі прагнуть до панування в Україні через європейські союзи, в тому числі НАТО. Разом з тим Кремль лицемірно б’є себе в груди, робив і робить колінця перед Бушем, Клінтоном — це така сама дипломатично-політична омана, якою є політична декларація в дусі відзначення Переяславської угоди про споконвічне кремлівсько-українське державне єднання. Зрозуміло, що Москва протиставляє себе Заходу, вона орієнтує пострадянські держави на відрив від західноєвропейських, американських цінностей демократії й свободи. Образ унітарної повелительки, який Москва мала до початку 90-х рр. ХХ ст., їй хочеться повернути будь-якою ціною.
Антиамериканська істерія, яку розпалює сьогодні автократичний Кремль, нагадує за сценарною схемою примітивні шовіністично вульгарні пасажі хрущовсько-брежнєвської доби.
Український народ прагне дружби з російським і американським, усіма іншими, в тому числі польським, німецьким, французьким народами, і розраховує на їхній вільнолюбивий дух, й чекає з їхнього боку підтримки в боротьбі з волюнтаризмом, деспотією, олігархією, клановим перерозподілом ринків, цензурою; у боротьбі з політичним тиском шовіністів спирається на демократичні інституції свободи слова, релігії. Павутиння сьогоднішнього шовініста для мене є тим самим, що загроза терориста, виконавця вельможного замовлення — кіллера!
Але кинемо з радістю прощальний погляд на зловісну тінь волконських-базилюків та подібних до них. Помаранчевого кольору вони не терплять так само, як їхні кремлівські хрещені батьки. Москва викохувала ненависть до українства здавна. Московська пропаганда як царська, так і більшовицька принципово сходилися в одній монополії: України нема.
То чи може бути вільна українська мова, культура, релігія за таких умов?
Звернемося до авторитету спеціаліста з проблеми націоналізму в Центральній та Східній Європі, співробітника Інституту російської історії Російського державного гуманітарного університету Олексія Міллера, який в серйозному науковому дослідженні «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX века)» зважує «русифікаторську програму» і опозиційну до неї діяльність «українських націоналістів». Царський уряд розробляв тотально проблему змосковщення Західного і Південно-Західного краю. Дослідник, вивчивши доповідні записки царських чиновників на ім’я міністра внутрішніх справ, наводить лист подільського цивільного губернатора Р. Брауншвейга до Валуєва (4.VI.1860 р.): » Спостерігаючи становище тутешнього краю протягом трирічного перебування мого у ньому, я прийшов до переконання, що єдиний засіб зміцнити тут спокій і забезпечити край від випадковостей і політичних негод — це розвинути в ньому російський елемент і зробити його панівним не в одній адміністрації, а в усіх виявах народного життя, у масі населення…»17.