На період дії постанови її автор також пропонує заборонити здійснення будь-яких видаткових операцій з рахунків вказаних підозрюваних чи пов’язаних з ними осіб і підприємств, продаж акцій, рухомого чи нерухомого майна, включаючи землю.
Ця постанова, якщо буде прийнята, втратить чинність лише після набуття законної сили судових рішень щодо кожного окремого підозрюваного.
У пояснювальній записці до проекту своєї постанови Сергій Терьохін зауважує, що вона «спрямована на суворе покарання осіб, які, використовуючи своє посадове становище, закликають до розвалу України, створення антиконституційних автономій чи блокади державного бюджету». На думку депутата, цей акт забезпечить неможливість виїзду за аналогом Лазаренка осіб, підозрюваних у державній зраді, збільшить доходи бюджету та відновить соціальну справедливість»25.
Наприкінці 1998 р. група депутатів Верховної Ради України (50 осіб) звернулася з офіційною заявою засудити дії доморощених колабораціоністів і московських культур-шовіністів. Соратників місцевої русифікації покликали на судове засідання очиститися, висповідатися перед судом історії. Звісна річ, колабораціоністи на суд не з’явилися, і тому парламентарі через пресу змушені були озвучити питання, аби прихильники московізації відверто висловилися з приводу:
«— насильницького повалення законної влади УНР 1918–20 рр.;
— організації штучного голодомору в Україні в 1921–23 рр., коли з України за вказівками ЦК ВКП(б) було вивезено хліб і селян південних областей прирекли на голод;
— нищення різних релігійних конфесій, починаючи з 20-х років;
— необґрунтованих репресій проти української інтелігенції через процес над СВУ—СУМ;
— насильницької колективізації;
— організації штучного голодомору в 1932–33 рр., який забрав мільйони невинних жертв, а голодних українських селян, за вказівками з Москви, ваші попередники не пускали за хлібом до Росії та Білорусії;
— масового знищення українських храмів у 30-х роках (зокрема, Михайлівського Золотоверхого собору в Києві);
— репресій проти українців, починаючи з 1934 р. (Вінниця, Биківня, Дем’янів Лаз…);
— насильницької депортації українців і поляків із Західної України до Сибіру (1939–41 рр.);
— масового знищення в радянських тюрмах Західної України політичних в’язнів у перші дні гітлерівського нападу на СРСР;
— масового руйнування пам’яток архітектури в Києві, Харкові та інших містах під час відступу;
— організації штрафних батальйонів і «заградительных отрядов», від яких полягли тисячі рядових під час вимушеного відступу;
— організації НКВД МДБ за вказівками ЦК КП(б)У провокативних 150 спецбоївок, у яких налічувалось 1800 чоловік. Вони діяли під виглядом ОУН—УПА, тероризуючи мирне населення, прислане на «визволені» землі зі Східної України, насамперед учителів і лікарів;
— «вжитих заходів по розгрому збройного підпілля», коли, за твердженням тодішнього першого секретаря ЦК КП України Миколи Підгорного (1956 р.) «було убито понад 150 тисяч бандитів, арештовано 103 828 учасників ОУН та іншого націоналістичного елементу і, крім того, в порядку відповіді на бандитські прояви виселено на спецпоселення 65 тисяч сімей націоналістів та їхніх посібників» (чи були бандитами українські націоналісти, адже їхня кров — на своїй землі?);
— організації зрежисованих показових процесів над українськими націоналістами, коли проект обвинувачувального висновку, обвинувачувальна промова прокурора і вирок затверджували в ЦК КП(б)У не пізніше ніж за тиждень до початку судового засідання (постанова Політбюро ЦК КП(б)У № ПБ-83/61 від 5.10.51 р.);
— засудження і вбивства неповнолітніх (дитячі черепи зі слідами куль у Биківні, Дем’яновому Лазі);
— організації штучного голодомору в 1946–47 роках, коли зерно, за вказівками ЦК, відправили до східноєвропейських країн, що потрапили під окупацію радянської армії;
— насильницької колективізації в західноукраїнських та Ізмаїльській областях;