То ж не розпалюйте ворожнечу, не сійте, панове, етнічний розбрат, не роздмухуйте вогонь расизму!
Українське — погане, недосконале, в Україні затискують російську мову і культуру, в Україні… є націоналізм (читай: любов до своєї, отчої землі), — багато «проповідників» подібного типу розплодилося в сучасній Московитії, їхні крики і ґвалти скеровані якраз до того примітизованого психозу, що сьогодні «спрацьовує» на побутовому рівні черг і автобусних суперечок; а у команди збанкрутілого президента Кучми ( і насамперед у його зятя Пінчука) одна була турбота, одна мета — красти далі, що не розкрадено: заводи, землі, будинки, кораблі, літаки, дурити людей, обкладати їх податками, фіскальними циркулярами.
Самостійна Україна, ідея добросусідства, злагоди, миру, дружби між народами закладені у первні існування держави. Жоден постріл з української гвинтівки не був здійснений з каральною місією. Жодна військова частина не випробувала зброї на мирних жителях.
Демократична Україна першою вітала трояндову революцію в Тбілісі. Мабуть, кучмівському офіційному Києву вона була не до смаку. Офіційний Київ жив перелицьованою мораллю совіцького простору, зберігаючи за собою формулу більшовицької автократії… Минулося… З берегів помаранчевого Дніпра Україна шле вітання витязеві Грузії п. Михайлові Саакашвілі і як надійний міст простягає руку дружби.
Нас із Грузією єднають демократичні перетворення, хай на перших порах з напругою м’язів і волі. Грузія вистояла свободу і до неї зі свободою поспішає Україна.
Україна і Грузія — держави з тисячолітньою історією, культурою, релігією. Вони зближені волелюбним духом, настроями дружби, щирого братерства, гостинністю, відкритими поглядами і добросусідством. Дерзновенна мрія позбутися наказів, розпоряджень, порад кремлівського «Мишки» нас збратала, поріднила вкотре.
Грузіє, тобі сьогодні важко! Нелегке ваше трудове життя, браття й сестри грузини. Але ти дорога нам, Грузіє, близька, зрозуміла, зростаєш на нових щасливих обертах демократичної Долі. У нас одна значуща мета, ясна попереду дорога, щасливий момент історичної спокуси почувати себе вільними серед вільних, — не в рабських поклонах, не з рабською пригніченою думкою, а з блиском очей, щасливою усмішкою, тверезою думкою творити демократичне суспільство.
…Московська бюрократична демократія закінчується там, де починається територія України, де українці виборювали упродовж багатьох століть і виборюють по нинішній день право українців на незалежну самостійну державу і культуру. Зрештою, таке право виявляли усі сусіди і близькі Україні народи, які на власній шиї відчули мотузок інтернаціоналізму, що нав’язувався впродовж ХХ століття стратегами Москви.
Немає підневільної волі — як немає підневільної дружби. Ніхто не замінить батька і матір. Спершу захопити чужу територію, заполонити автохтонний на цій території народ, а відтак нав’язати полоненим «братам» волю і диктувати їм права та закони, норми поведінки, які нібито мають історично об’єктивний характер, — ось віковічна внутрішня і зовнішня політика нападників, в першу чергу імперської Москви, стосовно України.
Українців треба примусити полюбити стиль підневільної залежності, — цього силовими методами домагалися від України кремлівські автократи. З більшовицькою затятістю вони виробили найпідступнішу, найжорстокішу систему впливу на людську свідомість, не церемонилися з нацистсько-більшовицькою жорстокістю знищувати мільйони невинних людей, відправляти їх на муки в концтабори, і про це уже написано немало різними мовами. Адже мали московські «лицарі демократії» мету — знекровити поневолену націю, вбити і викоренити найменший вияв людської волі і спротив рабській покорі. Чи не є це нацизм?! Була ця мета цілеспрямованою. І здійснювалася системою витонченої ленінсько-марксистської «наукової» демагогії про братерство культур, спільний народ, спільну колиску слов’янських народів, дружбу поневолювачів з поневоленими.
Поєднання інтернаціоналізму з національною свідомістю — річ неможлива, розуміння цього свого часу вистраждав Володимир Винниченко, намагаючись служити радянській владі і вірячи в ідеали соціалізму. І зболений сумнівами, що його бажання увійти в контакт з Москвою билися як горохом об стінку, він писав: «[…] руський високодержавний націоналізм є ворог небезпечний… Руський шовінізм […] весь час вимагає від керівних центрів собі жертв українцями […]. Щоб бути справжнім інтернаціоналістом, треба, значить, перестати бути українцем, білорусом, грузином (а німцем, французом, англійцем і т. д. можна бути, будучи інтернаціоналістом, чи теж для цього треба бути руським?). Ось через те він і намагається весь час зробити з мене контрреволюціонера, ворога соціалізму та комунізму, він не вірить і не хоче вірити, що можна бути і щирим комуністом, і свідомим українцем»20.