3 Спецвипуск. Розповсюджувався на Майдані у листопаді 2004 р.
4 Див. www.pravda.com.ua//10411-1-print — 12.04.2001 або «Коммерсантъ», 2001. — 11.04.
5 Черевко О. «Один день не розв’яже всі проблеми» (інтерв’ю з В. Литвином) // Сільські вісті. —24 грудня 2004 р.
6 Чобіт Д. Громовідвід або «Справа Лазаренка». — Броди, 2003. — С. 117.
7 Цит. за: Кучерук О. «Ми фашисти особливі, російські…» // Українське Слово. — 2005. — 9–15 лютого 2005 р. — С. 11.
8 Так! Всеукраїнський інформаційний бюлетень. — Майдан. — 22.XI.2004 р.
9 Без цензури. — К., 2004. — 3–9.XII.
10 Симоненко П. «Ми відбудуємо Україну за п’ять років…» // Хрещатик. — 1999. — 1 жовтня. — С. 4–5.
11 Винниченко В. За яку Україну. — Париж, 1934. — С. 37.
12 Винниченко В. Щоденник. — Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. — Т. 1. — С. 285.
13 Таланчук П. Колишній Союз ніколи не був раєм // Голос України. — 1996. — 6 трав. — С. 7.
14 Гуцало Є. Ментальність орди. Статті. — К., 1996. — С. 142.
15 Леонтович О. Це вогненне слово — Крути // Урядовий кур’єр. — 2003. — 29 січня.
16 Томенко М. Національна культура: persona non grata в сучасній Україні // Універсум. — 1996. —№ 9–10. — С. 33.
ТО КОЛИ І ЧИ РОЗЛУЧИТЬСЯ МОСКВА З НАГРАБОВАНОЮ СПАДЩИНОЮ?
В умовах зовнішнього спротиву і неприйняття суверенних намірів ідея культурної пам’яті нації, держави пріоритетна у той спосіб, що обіймає цілість і єдність України. Вона ідентифікується із загальнонародною проблемою повернення культурних цінностей, що були насильно, протиправно переміщені з території України.
З іншого боку, у світлі реконструкції сучасної української культури, охоплення її цілості та єдності названа ідея має стратегічний характер. Усвідомлюємо складність і політичну гостроту питання про культурну пам’ять нації, про сутність національної спадщини, в тому числі проблеми повернення або реституції, чи, як останнім часом пишуть, реставрації пам’яток культури. Неприйняття або ігнорування національної спадщини рівнозначне ігноруванню волі народу України, що він її одностайно продемонстрував під час референдуму 1991 р. Не випадково Верховна Рада України у вересні 1999 р. одноголосно прийняла закон «Про вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей».
Складність і політична гострота проблеми повернення в Україну культурних цінностей взаємозумовлені. Повернення — це рух у два напрями і міжнародний діалог двох сторін.
Пам’ятки культури, що є основою спадщини будь-якого народу, становлять золотий фонд найважливіших надбань людства. Кожна нація, держава, етнос дбають про свою спадщину, оберігають її, забезпечують нормативний захист. В першу чергу питання міграції цінностей актуальні для України, культура якої в різні історичні епохи зазнала руйнувань.
Комплекс понять, що підсумовують єдність і цілісність спадщини, символізує нерозривність розвитку суспільства, пов’язуючи минуле з сучасним, а сучасне з майбутнім.
Спадщина є тим ключем, що забезпечує пізнання в розрізі історично національної самоідентичності, усвідомлення себе як повноправного і самобутнього учасника світового історико-культурного процесу. Вона становить важливу роль культурного розвитку.
Історія української культури дала нам безцінні свідоцтва творчих здобутків багатьох поколінь відомих і безіменних будівничих храму культури. Разом з тим маємо огром прикладів нищення і втрат за різних історичних обставин колосальних культурних цінностей. Нинішніх днів сягає цей сумний трагічний перелік.
Особливо драматичний слід залишило по собі ХХ ст., позначене кількома братовбивчими революціями, двома світовими війнами, численними локальними конфліктами, жертвами яких ставали надбання національної культури.
Чому так багато цінностей втрачено Україною? Мовиться не тільки про стихійні лиха, природні катаклізми, внаслідок яких гинули музейні, бібліотечні, архівні, археологічні пам’ятки культури.
Кривавим мечем революції було стерто з лиця землі багатовікову старшинську, шляхетську цивілізацію з її культурно-палацовими комплексами. Орди есера Муравйова сплюндрували у Києві національні культурні надбання, приватні музейні збірні, в тому числі М. Грушевського і В. Кричевського. Війни тотально витоптали вогненними копитами життєносні лани тисячолітньої культури. З України на північ до Росії перекочовували численні скарби. Так тривало впродовж XVII—XX ст.: один народ ставав донором для іншого, підживлював його культуру. З часом відбулася трансформація понять: культурні цінності українського народу присвоювалися культурідеологемами Москви і видавалися за російські.