Тоді, в січні 1993 р., Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей підтвердила готовність розглянути разом з російськими інстанціями проблему повернення фресок Михайлівського собору і визначення порядку перерозподілу культурних цінностей, що були вивезені у 1946–1947 рр. до Росії з Німеччини. У цей час російській стороні було передано протокол про необхідність співробітництва Національної комісії з Державною комісією по реституції культурних цінностей Російської Федерації, який передбачав інтеграцію зусиль двох сторін у справі виявлення міграції культурних цінностей під час і після війни, а також здійснення ряду пошукових програм, інвентаризації, каталогізації, створення загального банку втрат пам’яток культури.
Перший заступник Міністра культури Російської Федерації К. А. Щербаков у своїй відповіді на адресу Національної Комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей (29.10.1993) зазначав: «Ми справді зробили перші кроки, вступивши у складні переговори по реституції з цілим рядом зацікавлених країн, і передусім з Німеччиною. Прагнучи, і ми не перестаємо підкреслювати це перед нашими партнерами, до цивілізованого, справедливого вирішення взаємних реституційних претензій, ми приступили до детальної каталогізації наших культурних втрат, знищених або вивезених німецькими загарбниками з окупованих територій... До інтеграції наших зусиль, включаючи створення загального банку даних культурних втрат, розробку пошукових програм втрачених цінностей, обмін науковою інформацією, встановлення таких контактів між установами культури, нас підштовхує об’єктивний розвиток подій в цій галузі».
Це була добра заявка про готовність до співпраці, але мало минути ще кілька років ініціативних дій української Національної комісії для зрушення справи з мертвої точки. Разом з тим у Положенні про Державну комісію по реституції культурних цінностей Російської Федерації (23.06.1992) відзначалося (пункт 6): «Державна комісія здійснює погодження реституційних претензій з республіками Бєларусь, Молдова, Україна, а також з Литовською, Латвійською, Естонською республіками відносно культурних цінностей, втрачених або переміщених з території цих держав в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років і в період з 1939 по 1941 роки.
Розгляд інших питань, пов’язаних з відносинами у сфері культурної спадщини між державами, що раніше входили в СРСР, до компетенції Державної комісії не відноситься». Це означало звуження спектру ініціатив, що їх могла розвивати згадана інституція.
Взаємини України з Росією у галузі реституції культурних цінностей, що є складовою культурних стосунків між обома народами, відзначаються локальним герметизмом, незважаючи на неодноразові односторонні спроби української сторони вийти на простір діалогу. Можна констатувати, що поле взаємних зацікавлень надто широке, аніж можна допустити, займаючись тільки вузькими відомчими інтересами, і насамперед в наших уявленнях воно зумовлене потребою узгоджених дій у напрямі так званих трофейних цінностей. Ось у цьому аспекті діалог Росія—Німеччина, Україна—Німеччина міг би перерости у дипломатичний дискурс трикутника, що дозволило б ініціювати ряд питань, викликаних насильницьким переміщенням культурних пам’яток під час і після війни.
Така форма спілкування конче необхідна з огляду на спірні проблеми спадщини, зумовлені специфічними історичними обставинами минулого і намаганням сучасних поколінь включити вилучену з України протягом десятиліть з інтелектуального обігу спадщину в державний культурний контекст.
Ясно відчувається неефективність і недосконалість наявних міжнародних правових механізмів охорони і збереження культурної спадщини, результат яких сучасна практика відчуває внаслідок страхітливих руйнувань, насильницьких переміщень і втрат культурних цінностей, що їх завдала Друга світова війна. Отже, активна ефективна діяльність реституційного трикутника Росія—Німеччина—Україна може забезпечити нові принципи та правила такого співробітництва і його вплив на формування новітніх критеріїв міжнародного права та внутрішніх нормативів кожної держави .
Універсальна система міжнародно-правових відносин набуває нових динамічних зрушень, якщо вона використовує сучасні існуючі приписи державотворчих комбінацій у системі діалогів і у підході до кожного юридичного суб’єкта з використанням існуючої правової культури у вигляді міждержавних конвенцій, рекомендацій, резолюцій, декларацій та інших подібного роду міжнародних правових актів. Через відсутність партнерства, взаємозацікавленого діалогу Росії з Україною у галузі реституції обидві держави на сучасному етапі мають більше втрат, аніж здобутків, стикаючись на практиці з інтегрованою зацікавленою співпрацею західних партнерів у цій галузі міжнародної культури і політики.