У каральних інсценізаціях імперіалісти мали неабиякий кров’ю безневинно убитих людей заплямований досвід: криваві розправи з вільнолюбивим духом Західної України, народами Балтії, кримськотатарським людом, стерильну працю танків у Кенґирському таборі і в безлічі інших концтаборів; вони це слово—терор (червоний, білий, припудрений, підрум’янений) — зродили в полум’ї більшовицького перевороту, у катівнях ЧК—НКВС—КДБ, і жили з ним постійно, аж врешті наприкінці ХХ ст. спрямували його на народи Грузії, Ічкерії, немовби чеченці самі придумали технологію терору, ніби чеченці сіяли смерть, а не вони, професійно вишколені, «доблесні воїни» кинджала і револьвера, по усьому наляканому комуністично-більшовицькою агресією світові. Починаючи з 1918 р., динамо-машина терору, запущена з несамовитою швидкістю, спрацьовувала то в Києві, то в Роттердамі, то у Мюнхені, то в Берліні, то у Харкові, то у Парижі; розкручувалася вона впродовж десятиліть з жорстокою, ненаситною жадобою до переділу територій, — усюди чорна примара більшовицького терору, зродженого у Москві й викоханого нею, зберігала автономію у тому її призначенні, яку тюремний наглядач застосовує щодо політичної жертви. Чи не була пекельна кремлівська карусель спеціально сотворена, аби сіяти страх і терор? Покоління людей були смертельно налякані нею, бо знали, що стіни мають вуха і очі… Ослячі вуха, додамо.
Але даймо спокій сумним споминам, отим паралельно історичним екскурсам: уся велетенська агресивно-імперська армада Москви нині лукаво волає про небезпеку чеченського терору і горлає з єзуїтською затятістю про підрив ним основ європейської демократії. Чи відповідає те правді? Перші особи в Кремлі далі дають жорстокі підступні накази, сіють розбрат, неспокій, зазіхають на чуже. Ось уже на радість тупому кремлівському генералітету підло вбитий Масхадов. Бідолашна, незряча демократія в Європі і США огорнулася плащем цнотливого сорому від лицемірної брехні. Конаюча під гусеницями танків і від вогню ракетних залпів, розчавлена чоботом агресії, Ічкерія нікого загалом не цікавить. Бо що там доля маленького героїчного народу, ніхто за неї не вболіває, окрім справжніх християн, для яких заповідь Божа є найвагомішим аргументом; перед правдою народу брехня і лукавість кремлівської пропагандистської істерії тануть, наче віск від полум’я. Але де оті християнські заповіді нині? Вони у самій Європі тепер нетривкі…
Політологи, що передбачали тотальну ідеологічну агресію Кремля проти України з другої половини 90-х р., не помилилися. Москва, мовляв, виступає в очах світу гарантом свободи, маючи за мету лише розправу з чеченським терором, який нібито посягає на територіальну цілість федерації. Мудрі люди, які мають очі, бачать: то є фальшива декорація байки про доброго вовка і довірливу вівцю. Лукава Москва, передчуваючи радість перемоги (можливо, піррової перемоги) і кінець вільнолюбству Чечні, прораховує наперед нові, а по суті заяложені векселі політичних дивідендів, які має принести їй незабаром приборкана нею Україна. Кремль, як тільки постав, марить про загарбання України, вона для нього — земля обітована. Ленінове «без України Росії не буде», як і Солженіцинська колиска біжутерного «обустроя Росії», не дають спокою московським політтехнологам, які на свій власний народ, поза Москвою, давно махнули рукою (певні свідчення тому — кабально-феодальні умови бідування того самого, задурманеного «бормотухою», обездоленого народу на велетенських євразійських просторах, феодальні умови бідності на межі краю). Віддавна керманичі Кремля неситим оком зазіхають на землі сусідів, де культура, мораль, традиції народу були набагато вищими (якби його втнути так, аби і ніг не замочити і риба в сіті сама попала). Тож чи маємо нині дивуватись тій, яка розіп’яла Україну, — Катерині II, погромниці України? Чи ж не вона надсилала депеші генерал-губернаторові Малоросії: «По отношению к Малороссии иметь волчьи зубы и лисий хвост»?!
Україна — благословенна Богом «Малоросія», «Хохландія», країна «сала, молока і меду» — з давніх-давен, з прасизої давнини цікавила войовничих московитів, — і на цьому історичному моменті варто окремо наголосити. Ще б пак, «приєднання» 1654 року обернулося «возз’єднанням», а возз’єднання для українського народу направду стало тюрмою, каторгою, що для українських патріотично настроєних синів і дочок врешті-решт трансформувалося у сибірські концтабори («геніальний» винахід Леніна з Дзержинським!).
У ХХ ст. Москва стала засновницею терору, концтаборів, гулагів, трудоднів, куфайок, бормотухи, черг за продуктами, фальшивої офіційної пісні про «союз нерушимый республик свободных», ура-патріотичних гасел на кшталт «Мы новый мир построим». Добудувалися! — ось уже розвиднілося нове, третє тисячоліття, а людство досі не може прийти до тями, протирає перелякані очі. І вкотре запитує себе зваблене людство, коли то, врешті, скінчиться: часи імперій відійшли в історію, а кремлівська імперія, агонізуючи, зажерлива й надалі до інших територій.