Колишній міністр культури Російської Федерації Н. Л. Дементьєва у листі до Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей розважливо підтвердила готовність співпрацювати у сфері реституції. Торкаючись проблеми фресок Михайлівського собору, вона писала: «Ми із задоволенням сприйняли рішення уряду України відбудувати знищений у середині 30-х років Михайлівський Золотоверхий собор у Києві, що став, як і Храм Спасителя в Москві, символом безглуздого варварства і злочинів проти культури, здійснених колишнім керівництвом Радянського Союзу. Відновлення чудового пам’ятника архітектури, як нам стало відомо, йде методом народної будови, у тому числі за рахунок добровільних пожертв і безвідплатних відрахувань, і його завершення повинно стати яскравою подією в житті братнього українського народу.
Як відомо, частина фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору була передана, на прохання колишнього керівництва УРСР (? — О. Ф.), на збереження в російські музеї (Державна Третьяковська галерея, Державний Російський музей, Державний Ермітаж, Новгородський архітектурно-історичний заповідник). Ряд фрагментів введено до складу постійних експозицій вказаних музеїв як яскраві зразки давньоруського мистецтва. Склад переданого до російських музеїв матеріалу й обставини його надходження нами тепер уточнюються.
Рада вам повідомити, що Міністерство культури Російської Федерації розпочало роботу на міжвідомчому рівні про передачу Україні фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору...».
Усі історико-документальні матеріали, дотичні до трагічної долі міграції цінностей Михайлівського собору, дають право вважати, що українська сторона законно вимагає повернення цих, незаконно переміщених на територію Російської Федерації, пам’яток культури. Отриманий комплекс даних засвідчує актуальність динамізації переговорного процесу за обставин, що чимало згаданих пам’яток були загарбані фашистами, а згодом опинилися у Новгороді та Санкт-Петербурзі. Окреме питання, як і на якому рівні здійснювати акт передачі об’єктів мистецтва.
Прогнози у розвитку процесу реституції передбачають, як один з можливих варіантів, партнерський досвід діалогу, побудованого на еквівалентному обміні культурними цінностями. Цю думку не слід ігнорувати і аж ніяк не легковажити нею, тому що компенсаторна реституція в цілому передбачає саме таку фазу еволюції реституційних відносин. Зішлемося на конкретні приклади.
Колишні губернатори Санкт-Петербурга (А. Собчак, В. Яковлєв) неодноразово зверталися до української сторони з проханням розглянути можливу передачу м. Санкт-Петербургу пам’ятника Олександру II роботи скульптора М. Антокольського.
Згаданий пам’ятник є в основному музейному фонді Київського музею російського мистецтва. До 1920 р. він перебував у приміщенні Міської публічної бібліотеки м. Києва. Згадана пам’ятка завжди була на території України, не була привезена чи незаконно придбана. Свого часу барон В. Г. Гінзбург організував та профінансував роботи по відливу у Парижі бронзової статуї російського імператора, а в 1910 р. подарував її місту Києву. Відомо також, що гіпсовий ескіз скульптури М. Антокольського зберігається в колекції Державного Російського музею Санкт-Петербурга.
Згадана пропозиція, висловлена у листі Санкт-Петербурзького губернатора, стала згодом темою розмови під час засідання українських і російських експертів. Враховувався також момент походження мистецького об’єкта і, при узгодженні цього питання, розв’язувалися вузли можливої рівноцінної мистецької заміни.
У сфері відносин, що мали би зацікавити дві сторони, лежать пам’ятки сакральної культури, археологічних розкопок, бібліотечні цінності, книжкові раритети, що зазнали насильницьких міграцій.
Об’єктами уваги українських релігійних громад, товариств, організацій є саме такі історично-культурні пам’ятки, які у примусовому порядку були передані до центральних московських сховищ.
У часи боротьби з атеїзмом вилучалися предмети сакральної культури і вивозилися з метою продажу на міжнародних аукціонах. Часто-густо вони опинялися у Москві. В одному з документів Хмельницького державного архіву йдеться про вилучення цінностей з кабінету мистецтва (музею) Кам’янець-Подільського університету (документ, датований 6 травня 1922 р., наводимо мовою оригіналу):