На вимоги настоятеля згаданої церкви о. Костянтина повернути цей скарб і передати його храму Національна комісія отримала відповідь першого заступника керівника Держкоштовностей Росії А. Кутепова (27.05.1997): «За здані цінності Ізюмському міськфінвідділу 18.06.87 р. була перерахована сума винагороди в розмірі 25% від ціни скарбу для виплати тим, хто знайшов скарб.
Крім того, вважаю за необхідне пояснити, що місто Ізюм засновано у другій половині XVI ст. і до приєднання Лівобережної України з Росією в 1654 р. у межах встановлених кордонів між Росією і Польщею відповідно до Поляновського договору 1634 року, знаходилося на території Росії до проголошення України незалежною державою у листопаді 1917 р.
...У 1991 р., після розпаду Союзу РСР, українська Православна Церква стала автокефальною, а майнові права Росії та України закріплені угодою між Російською Федерацією та Україною про взаємне визнання прав і регулювання відносин власності від 15.01.93 р.».
Ця відповідь — типова бюрократична відписка. Питання, як бачимо, не було розв’язане.
Те саме можна сказати про долю так званого Капустинського скарбу (с. Капустин Шполянського району Черкаської області), що був знайдений влітку 1991 р. на приватній садибі, або скарбу, що його на початку 1985 р. знайдено у дзвіниці Вірменського костелу міста Кам’янця-Подільського. Згадані скарби, передані в Москву, як до того інші такого роду пам’ятки культури, формують нові об’єктивні реституційні реалії, що стосуються нових форм співпраці і моделей ефективних двосторонніх стосунків відповідно до законодавчих норм про ввезення та вивезення культурних цінностей.
Багато проблем виникає з діяльністю різного роду неконтрольованих археографічних, археологічних експедицій. Комітет по збереженню і використанню пам’ятників історії та культури Криму неодноразово наголошував, що останніми роками різко активізувалося розграбування, вивезення за межі території України пам’яток археології. («У Бахчисарайському і Ленінському районах розграбовані майже всі античні і ранньосередньовічні могильники», — з листа до Національної комісії від 4.IX. 1996 р.).
Постає питання: як припинити потік вивезення культурних цінностей і в якій формі діалог з російською стороною буде корисний для припинення міграції об’єктів культури на західні антикварні ринки? У контексті українсько-російського реституційного діалогу можна домогтися багатьох позитивних результатів, уникнути прорахунків в галузі реституції культурних цінностей.
Очевидно і об’єктивно, що Україні та Росії бракує професійного підходу в міжнародних дискурсах про повернення втрачених шедеврів мистецтва та культури. Це, скажімо, підтвердив симпозіум у Нью-Йорку, темою якого було обговорення проблем втрат культурних цінностей під час і після війни (1995). Російська сторона не знайшла гідно вмотивованих аргументацій проти сили наступальних дій західних спеціалістів з галузі реституції (вчених, політиків, дипломатів).
Нового опрацювання, узагальнень, теоретичних аналізів вимагає величезний масив культури, що окреслений поняттям «реституція культурних цінностей».
Протягом останніх років культурні цінності стали предметом неухильної уваги світового товариства. Конвенції ЮНЕСКО, рішення ЮНІДРУА, активна діяльність Міжурядового комітету ЮНЕСКО із сприяння поверненню культурних цінностей країнам їхнього походження або їх реституції в разі незаконного привласнення, впливові міжнародні форуми, як, скажімо, конференції у Чернігові (1994), у Нью-Йорку в 1995 р., ділові зустрічі з цієї проблеми в Бремені, Празі (1994), в Будапешті (1993), Мінську (1992) дали ясне відчуття й розуміння, що культурні цінності є основою розвитку сучасної культури, важливим елементом формування історичної пам’яті народів.
Інтерес до цієї проблеми викликаний об’єктивними історичними змінами, зрослою потребою кожного етносу оберігати власні пам’ятки культури, примножувати цим духовну скарбницю людства.
Співпраця держав у галузі повернення та реституції культурних цінностей набуває все більшого значення у міжнародному житті, що викликано необхідністю збереження культурного простору, усвідомленням руйнівної дії наслідків відчуження цього простору для кожної національної культури. Заклики до збереження колективної пам’яті, втіленої в історико-культурних надбаннях, стають вагомішими на користь сучасної цивілізації й проймають колективний розум і досвід, що інтегрується в лоно гуманізму.