Москві після 1917 р. завше були на руку оксюморони: чи на Далекому Сході — у вигляді сепаратистських більшовицьких маріонеток, чи на усій території України — з мігруючими кремлівськими десантами (на кшталт республіки в Донбасі або оперативного збіговиська злочинців у Харкові 1918 р.), чи, врешті, у 90-х рр., на перших кроках після колоніального розкладу, вимучено-припудреному СНД, а з другої половини 90-х рр. ХХ ст. — у тотально безпардонному демарші на суверенні інституції України, що були закріплені Конституцією нової держави. Усе чуже Москві: і наша конституція, і прапор, і народ — від Луганська до Ужгорода!
Україна — є! Але Україну офіційна, лужковської ментальності Москва не хоче визнавати. Для України лужкови усіляких ґатунків є персони non grata. Що рідше їх бачимо і чуємо — то краще для нас. До Каноси ми не збираємося. У свідомості московського чиновника Україна, що протягом віків була безкорисливим інтелектуальним, консультаційним, туристично-географічним донором, перетворилася на об’єкт, відірваний, якщо хочете, несподівано вирваний від апетиту відомих московських гурманів. З чужою кров’ю (наприклад — чеченською) Україні не по дорозі. В уяві пересічного московського чиновника Україна — іщіте і обрящете, красномовний приклад спорідненості двох націй — росіян і хохлів (через міграційні процеси, етнополітику, донорство і т. д.), це живе тіло, яким можна жонглювати, подавати, скажімо, як десерт для цирково-політичної забаганки у вигляді екстатично піднесених гасел (приміром, офіційне відзначення у 2004 р. ювілею Переяславської змови, згуби, зради — але не ради!), надуманих свят, політичних побрехеньок. Бідолашний пророк у своїй вітчизні Лужков — скоріше волосся відросте на його лисому черепі, аніж станеться те, що вимріює!
Оксана Забужко логікою однієї з публікацій довела, що Одіссей — цар Ітаки — після довгих мандрів не знайшов Ітаки там, де сподівався на зустріч з нею. Необхідно втямити кожному, хто тверезо дивиться на події, аналізує явища і зіставляє факти, трагічні процеси сучасного політиканського життя, що в «ситуації Одіссея приречений опинитися кожний народ, який переходить від колоніальної залежності до самовладного й самочинного існування»5. Це було дотично до Грузії зі спровокованими Кремлем абхазько-грузинськими конфліктами, з втручанням Москви у життя народу Грузії, також і до нас, зокрема до суверенної України, що на початку третього тисячоліття уже нібито мала бути сама господинею в своєму власному домі, уже повинна була перетворитися в уяві Лужкових і Со на слухняну служницю того самого московського пана, держиморди.
Для активізації імперських ревеляцій Москва у вигляді спеціального сюрпризу Україні прислала свого часу до Києва посла Віктора Чорномирдіна з надзвичайними і незвичайними для нас повноваженнями — талановитого, ініціативного політика, що, однак, підняв своє кремлівської ваги ім’я московицькими ідеями підбити, поставити на коліна народ «дорогої» йому України. Чорномирдін щиро прагне навести порядок у нашому домі з поштивою «делікатністю» і не менш поштивою затятістю «старшого брата». Отже, ініціативний, енергійний Чорномирдін знає, як себе поводити в постколоніальній державі, пригріваючи під своїм крилом секретні служби і підривно-шовіністичну агентуру (аж кишить од них!), різного роду добродійно-месіанські інституції (на кшталт царської пам’яті слов’янофільство, русофільство), опікунські осередки із захистом російської мови, педалюванням двомовності (і тотальним витісненням української мови з усіх ареалів суспільного уживання).
Наберімося терпіння й прочитаймо цитацію з опозиційної газети «Інформбюлетень»: «…він отримав посаду посла Росії в Україні. Ця посада видається ідеальною для Чорномирдіна. Він знову опинився серед друзів. Чорномирдін як голова Газпрому підтримував тісні стосунки з Павлом Лазаренком, Ігорем Бакаєм та іншими українськими високопосадовцями і проводирями енергетичного бізнесу.
Перше, що зробив Чорномирдін на своїй новій посаді посла Росії в Україні, — це придбав літню дачу на Дніпрі колишнього першого секретаря Центрального Комітету Комуністичної Партії України — Володимира Щербицького. Власне, Чорномирдін цю дачу купив у Ігоря Бакая, дискредитованого і звільненого з посади голови Нафтогазу України — державної газової монополії, що співпрацювала з Чорномирдіним, коли той головував у Газпромі — російській газовій монополії. Ігоря Бакая тоді звинуватили у присвоєнні мільйонів доларів від Газпрому та від газпромівського партнера — компанії Ітера. Але виділивши величезні суми на спонсорування виборчої кампанії Леоніда Кучми, Ігор Бакай уникнув у такий спосіб офіційного слідства в цій справі»6. Ось такий він, цей політичний альянс… Кучма—Чорномирдін—Бакай (через кілька років Кучма згадає «послуги» молодого хижака Бакая і підшукає для нього посаду голови державного управління справами адміністрації президента — щуку кинули у річку!..). Де сховався сьогодні від українського закону державний злочинець Бакай? Цей державний злочинець, зрадник України, її народу знайшов у Москві притулок! Москва пригріла злодія і бандита Ігоря Бакая — їй це вигідно і потрібно. Злочинці усіляких мастей гріються під кремлівськими зорями, знаходять притулок у «зореносній»…