Всі європейські (отже й Українська) церкви ніколи не визнавали зверхності держави над собою. Іноді церква була зверхницею держави (католицька, кальвінська). Жодна церква у світі, крім московської та турецької (магометанської), не були ніколи під владою держави. Турецька стала 1921 р. вільною, незалежною від держави. Лише одна московська як була, так і лишилася досі рабинею і служкою держави.
«Наша московська церква віддала себе беззастережно на послугу державі, щоб мати від держави запоруку свого існування і пільг. Вказані в державних карних законах способи примусу та насильства — це властиво єдина зброя, якою наша церква бореться з відступниками та іншою вірою. Крихка і сумнівна єдність нашої церкви тримається лише насильством і фальшем, що їх наша держава не лише визнає, а й сама робить. Наприклад, підробляє документи вигаданого церковного Собору, або переклади документів Вселенських Соборів. Уся оборонна і наступальна діяльність нашої церкви — це суцільне шахрайство, фальш і брехня, що чиняться безкарно, під захистом державної цензури, яка дуже пильнує, щоб хтось не відкрив тих шахрайств… Наша московська церква визнає саму засаду зверхності держави над Церквою і потребу державного керування церквою. Ця засада і записана в державних і церковних законах»[70].
«Цар Павло І нагородив архиєпископа Ірінея генеральськими відзнаками[71]. Це промовисто виявляє стосунки між церквою і державою в Московщині. Державний закон надає духовенству чини і платню, що відповідають військовим чинам і платні. Митрополит — повний генерал, архиєпископ — генерал-лейтенант, єпископ — генерал-майор, заслужений священик — полковник і т. д. Наші слуги церковного вівтаря вважають себе державними урядовцями. А докладніше висловлюючись — вірними слугами держави насамперед, а потім може (?) і Бога. Створений безбожником Петром І т. зв. Св. Синод від самого свого початку не оминав нагоди вказувати на державну владу, як на істотне джерело своєї влади і поваги. Цього нема в жодній церкві жодного народу. Наша московська церква завжди була і є покірною і вірною служкою московської держави, а точніше — московського уряду. Духу правди, любові, духу життя, духу волі — цього спасенного натхнення християнства — немає ані сліду в нашій московській церкві[72].
Зверхність держави над церквою в Московщині виявляється в щоденному житті. Московський князь Андрій Боголюбський вигнав 1157 р. з Московщини єпископа Нестора за те, що той не виконував його (Андрія) наказів. З наказу Івана ІV Малюта Скуратов задушив 1569 р. у в’язниці московського митрополита Філіпа Количева за те, що митрополит осудив прилюдно в церкві опричнину. Катерина ІІ замурувала 1764 р. живим у Ревельській фортеці митрополита Арсенія Мацієвича за те, що він викляв тих, хто грабує церкви (Катерина тоді загарбала церковні та монастирські землі в Україні). Олександр І наказав 1812 р. закатувати архиєпископа Варлама Шишацького за те, що він «противился Его Императорскому Величеству». «Радянський» цар наказав 1928 р. вигубити митрополитів В. Липківського та М. Борецького також за те, що вони «противились Его Советскому Величеству». Крім Количева, всі згадані жертви — українці.
Держава (уряд) має керувати церквою; цар має бути головою церкви. Ці голослівні московські ідеали потребували якоїсь основи, щоб не зависнути в повітрі. І чернець Іосиф Волоколамський проголосив московську національну догму: «Понеже власть царская от Бога исходит — царь богоподобен есть». Ця догма існує досьогодні. «Цар Олексій поводився в церкві, як у себе вдома; під час Богослужби ходив по церкві; голосно на всю церкву лаяв священиків брудною лайкою, якщо вони помилялися. У Велику П’ятницю на Богослужбі в катедральному соборі лаяв нецензурною вуличною лайкою (а в тому він був великим майстром) самого патріарха Нікона. Патріарх не протестував[73]. Не протестував, бо ж цар «богоподобен есть».
У ХХ ст. московський митрополит Ніколай наказав світити лампадки перед образом Й. Сталіна, як перед іконою. Наказав, бо ж «царь богоподобен есть».
Московські селяни, відвідуючи мавзолей В. Леніна, хрестяться і шепочуть молитву, бо ж «царь богоподобен есть». Всі московські космонавти ходили до мавзолею В. Леніна по його благословіння[74], помолитися йому, бо ж «царь богоподобен есть».
Звичайний промисловий робітник, 30-річний комуніст, безбожник Ніколай Ротов раптово став 1960 р. фактичним московським патріархом (офіційно — митрополитом). Закордонні москвини кажуть, що у тому нема нічого дивного, бо ж комуністичний бозбожницький уряд зробив його митрополитом. Та в літопису ХІІ ст. читаємо: «Патриарх Иоким начал учитца, а до того не знал он писания, разве азбуке. Ни церкови, ни чина церковного не знал, понеже был человек служилый и жил в деревни и зайцев ловил, а в церкве в редкий Великдень бывал»[75]. Не знав читати-писати, до церкви ходив раз на рік і раптом став патріархом. Хіба і в ХVII ст. був у Московщині комуністичний уряд? Цей самий патріарх Іоким писав цареві з приводу тодішнього «староверческого» розколу в московській церкві: «Аз, Государь, не знаю не старые веры не новые, но што велять начальніце, то і готов творить и слушать их во всем»[76]. Чи ж не те саме говорить (не прилюдно) фактичний патріарх Ніколай Ротов й офіційний Алексій Семанський?
«Начальніце» ж, тобто уряд монархічний до 1917 року і уряд соціалістичний по 1917 році, наказали церкві бути таємною державною поліціанткою, і московські патріархи, митрополити, єпископи веліли священикам виказувати поліції таємну сповідь своїх парохіян. А за законами церкви сповідь є святим таїнством, і тому церква знімає священицький сан, якщо священик порушив таїну сповіді, хоч би злочин був найжахливіший, і злочинець небезпечний суспільству. Отже, московські єпископи свідомо порушили святі канони, свідомо наказували священикам виявляти поліції таємницю сповіді. Так низько не падала жодна церква в світі.
Нема нічого дивного, що коли відроджувалася в 1920-х роках Українська Національна (Автокефальна) Церква, то ВСІ — без єдиного винятку — московські єпископи та священики в Україні самі охоче пішли на службу в ЧЕКА (таємна поліція), щоб нищити «изменников-сепаратистов». Вони більше за будь-кого допомогли московській поліції (ЧЕКА) вигубити всіх єпископів та священиків УАПЦ[77]. Так само нищили 1946 р. Українську Греко-Католицьку Церкву (вона мала в 1939 р. 3800 тисяч парафіян у 2226 парафіях і 2275 священиків). Власне «демократический» патріарх Алексій лише докінчив 1946 р. те, чого не встиг зробити 1915 р. монархічний «патріарх» (обер-прокурор Св. Синоду) К. Побєдоносцев. За 1914–1916 рр. запеклий україножер єпископ Євлогій нищив щосили Українську Греко-Католицьку Церкву в Галичині. Її митрополита А. Шептицького вивезли до Московщини. Євлогій не встиг його знищити, бо Московщина програла війну. Року 1945 вона виграла і докінчила нищення. Подиву гідна стійкість московських традицій без огляду на зміни-від монархічної до соціалістичної влади. Щобільше, соціалістична перевершила монархічну у нищенні «сепаратистов». Якщо за монархічної було в Україні дві Богословські Академії (у Києві і Львові) та 9 богословських середніх шкіл (семінарій), то тепер нема жодної академії і лише дві семінарії (в Московщині є дві богословські академії і чимало середніх богословських шкіл), і то в маленькому Луцьку та в інтернаціональній Одесі (раніш їх там не було). Боїться Московщина Києва.
[70]
В. Соловйов. «Россия и Вселенская Церковь»; V. Solovieff. «La Russia et l’Eglise Universelle».