Патріарх Нікон у ХVІІ ст. якось помилково поблагословив німців, уважаючи їх за москвинів. Дізнавшись про помилку, дуже лютував і просив уряд наказати всім іноземцям носити на одязі якусь позначку. Тепер у СРСР чужинців пізнають за одягом і поведінкою. І поводяться з ними інакше, ніж з своїми громадянами, всі урядовці.
У XVІ–XVIII ст. москвини не їли нічого привезеного з-за кордону, доки священик не «пересвятить» та благословить. Тепер москвини не читають жодного друкованого слова з-за кордону, доки цензура не поблагословить. Московський Церковний Собор ухвалив 16 грудня 1620 р. перехрещувати всіх немосквинів (навіть православних), що оселювалися в державі чи приїхали на тривалий час. До своїх церков не пускали навіть і православних чужинців, доки ті не дістануть московського хрещення. Немосквин, що мав стати підданим держави, мусив спершу одержати московське хрещення і навіть московське ім’я. Так перехрестили німкеню Софію Ангальт-Цербст і дали нове ім’я Катерина (ІІ). Православну грекиню Зою Палеолог перехрестили на Софію (дружина Івана ІІІ).
Польські єзуїти пробували навертати на католицтво тих москвинів, що жили в Польщі. Задля того єзуїти запустили бороди, правили католицьку богослужбу на московський лад, розмовляли по-московськи. За 40 років не навернули жодного.
Московський історик свідчить: «Еллінська філософська мудрість викликала у москвина страх і ненависть до неї.» Москвини мали ту мудрість за підступ людського розуму, спантеличеного дияволом. Московський «книжник» пише: «Богомерзостен пред Богом всякий, кто любит геометрию, а се душевные грехи учиться астрономии и еллинским книгам». Інший писав: «Аще не учен словом, не учен диалектике, риторике и философии, но разум Христов в себе имеет».
Патріарх Нікон доручив українським та грецьким ученим богословам виправити в московських церковних книжках помилки, що їх наробили напівписьменні московські переписувачі. Він нічого нового не запроваджував, жодних змін не робив, але й ця звичайна друкарська правка викликала в Московщині великий заколот і розкол у московській церкві. Чернець Саватій писав цареві: «Эх, Государь! Смутилися и книги портят. Свела с ума несовершенная их грамматика и приезжие нехаи» (москвини називали тоді «нехаями» українців).
Присутні на московському Церковному Соборі 1667 р. східні патріархи докоряли протопопові Авакумові, що він не визнає те, що визнають усі православні церкви. На це Авакум каже: «Вселенские Учителя! Рим давно пал, и ляхи в ним же погибли — до конца лишилися врагами христианства. А у вас православие пестрое от насилия турсково Магомета. Немощны вы стали, и впредь приезжайте к нам учиться. У нас — Божью благодатью — самодержавие, и до Никона отступника православие было чистее и непорочнее»[202]. В. Ключевський пише, що противників виправлень було дуже багато серед московської аристократії. Отже, причиною московського спротиву Ніконові була не набоженська запеклість, а московська ненависть до чужинців і всього чужого (ксенофобія). Звідки походить та їхня ненависть — ми вже згадували. Наведемо кілька прикладів. Український архітектор Й. Старченко побудував 1683 р. «трапезную палату» в Симоновім монастирі в Москві, що його архимандритом був також українець Г. Домецький. Уряд заслав Г. Домецького на північ за те, що він «Симонов монастырь пышно и бойко испестрил латинскими штуками и Киев паче меры хвалил»[203].
Московський Собор 1690 р. викляв і засудив на знищення твори українських письменників XVII ст. Петра Могили, К. Ставровецького, П. Голятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та інших, бо «киевские книги прелести латинские утверждают». Та той собор міг нищити лише українські книжки в Московщині. А такий же самий собор 1933 р. (Пленум ЦК КПРС) уже мав у своїх руках всю Україну і наказав знищити понад три тисячі українських книжок. Московщина знищила не лише твори, а й самих творців. Лише за п’ять років (1933–1938) з 300 письменників знищила 290[204], хоч 95% їх належало до «трудових класів» і прихильно ставилися до «радянської» влади, а чимало з них були комуністами. Вигублено їх лише за те, що писали українською мовою.
Українець-єпископ заклав у XVII ст. в Москві при Чудовому монастирі греко-латинську школу для навчання священиків. Через три роки уряд закрив школу, а управителя грека Арсенія заслав до Сибіру за «неправоверность». Міністр Ф. Ртищєв привіз у XVII ст. з Києва українських вчених богословів-ченців і наказав кільком синам московських вельмож вчитися у них. Ті учні подерли книжки, пояснюючи, що вчитися в київських ченців гріх, бо їхня наука єретична. Міністр С. Медведєв подав 1685 року царівні Софії проект Академії, за яким академіками могли бути лише чистокровні москвини. По всій Московщині заборонялося вчити іноземні мови, читати латинські, польські, німецькі й українські книжки. Академії надавалося право карати порушників цієї заборони… спаленням порушників на вогнищі. Московський монархічний уряд XVII ст. визнав той проект надто дикунським і відкинув. Радянський уряд ХХ ст. здійснив той проект уповні. Лише порушників не палить, а стріляє чи вигублює на сибірській каторзі.
Уряд послав 1820 р. високого урядовця А. Магницького перевірити навчання в Казанському університеті. По шестиденному дослідженні він подав цареві звіт, в якому доводив необхідність закрити університет і спалити його бібліотеку. По 1917 році Московщина прислала в Україну не одного, а тисячі магницьких. Як вони «поліпшують» українські університети, скажемо в наступних розділах.
Міністерство освіти наказало 24 жовтня 1817 р. шкільним наглядачам і ректорам університетів пильнувати, щоб було «спасительное согласие между верою, ведением и властью». Чи ж не те самісіньке наказують і в СРСР? Хіба що москвини «православие» перезвали на «марксизм-ленінізм». Наприкінці ХІХ ст. міністр освіти граф Уваров наказав університетам керуватися у лекціях європейської філософії засадою, що філософія є суцільною нісенітницею. Інший міністр князь В. Шахматов казав професорам: «Користь з європейської філософії не доведена, а шкода від неї можлива»[205]. Реакціонери? Ось голос прогресивної інтелігенції, «культурної еліти»: «Європейська філософія втратила свій кредит в очах кожної людини, що нормально думає, вже ніхто не вірить у її шахрайські обіцянки. Коли ж нормально думаючі люди звертають на неї свою увагу, то лише, щоб поглузувати з неї, або з дурноти та легковірності людей, що їй вірять. Ставитися поважно до філософії може тепер лише людина напівбожевільна, чи вкрай неук»[206]. Так писали москвини перед 1917 р. і по 1917 р. не лише про філософію, а й про всю культуру європейську. Теза «гнилого Запада» офіційно проголошена в СРСР у всіх школах, у літературі і (що найголовніше) використовується у внутрішній і зовнішній політиці. Її вигадали не комуністи, ще в XVI ст., а від них перебрали у ХІХ ст. монархісти А. Хомяков, Ф. Тютчєв, В. Соловйов, М. Погодін та інші.
У Московщині всіх сторіч релігійні та державно-політичні поняття з’єднувалися в єдиний світогляд. Цар — заступник Бога на землі. Московщина — єдина в усьому світі країна з правдивою вірою. Все, що поза Московщиною — єретичне, згубне, диявольське. Так вірив і неписьменний мужик XVI–XVIII ст. і професор ХІХ–ХХ ст. Тому й існувала залізна завіса на кордонах московської імперії від ХІ ст. по сьогоднішній день.