Як не парадоксально, проголосити державну незалежність примусила УЦРаду … Московщина. Завойовуючи Україну, вона вистрілювала всіх, хто показав себе національно свідомим українцем. Знайшовши в кишені щось написане чи надруковане українською мовою, стріляли власника, не питаючись й імені. Зайнявши 10 лютого 1918 р. Київ, москвини розстріляли понад 5 тисяч українців за один лише тиждень. Отже, загрожували й українським товаришам-соціалістам УЦР. Пізніше й постріляли, знищили в Сибіру тих, хто не втік за кордон, як В. Винниченко. Зруйнувавши власне військо, УЦРада змушена була просити Німеччину, щоби та вигнала москвинів з України. А задля того треба було підписати мир з Німеччиною, Австрією, Туреччиною. Вони й пояснили УЦРаді, що мир підписується лише з самостійною державою, а не частиною якоїсь держави. Так загарбництво «старшобратньої демократії» примусило москволюбів-драгоманівців проголосити проти своєї волі державну незалежність України. Зволікати дальше вже не могли, бо «брати» стріляли з гармат по Києву. Знищили гарматним вогнем дім приятеля московської соціалістичної «демократії» М. Грушевського. Пізніше, коли він визнав «прогресивну ролю» (його вираз) тої «московської демократії» і повернувся в Україну, вона знищила і його самого.
Та й проголошення державної самостійності України драгоманівці розглядали як тимчасовий відступ від заповіту вчителя. І після четвертого Універсалу зволікали вносити до своїх політичних програм засадничу вимогу державної незалежності України, сподіваючись, що обставини зміняться, і самостійність буде непотрібна. Всі українські соціалістичні партії аж у квітні 1918 р. (три місяці ПО четвертому Універсалі) на своїх з’їздах ухвалювали: «…уважати, що самостійність України при даних обставинах може забезпечити культурний та господарський розвиток пролетаріату», «…рахуючись з новим, реальними обставинами життя, визнати самостійність України» і т. п. І справді, тоді обставини були кепські для драгоманівців. У Московщині панували «брати-соціалісти», а кляті «обставини» примушували українських соціалістів воювати з московськими «братами-соціалістами». В Україні стояли німецькі полки, які не дозволили б створити в Києві московсько-малоросійський імперський «федеративний» уряд. Пізніше німці дозволили його створити несоціалістичним драгоманівцям (москволюбам) на чолі з П. Скоропадським, бо соціалістичні балакуни-нездари не змогли постачати Німеччині продовольство, як зобов’язалися в мирній угоді.
Ідеологічно й політично збанкрутовані драгоманівці твердять тепер, що, мовляв, 1917 р. наша інтелігенція була так змосковщена, що порівняно з нею драгоманівці були українськими самостійниками і навіть націоналістами. Неправду кажуть, ніби всі національно свідомі українці були тоді драгоманівцями. Щоправда, переважна частина нашої свідомої інтелігенції таки була москволюбською, але була і протимосковська, хоч і не така активна, як москволюбська, і тому історія мало оповідає про їхню боротьбу з Московщиною.
З найвизначніших українців драгоманівцями НЕ були: Омелян Огоновський (1833–1892), Іван Франко (1856–1916), Леся Українка (1871–1913), Кость Михальчук (1840–1914), Олександр Лотоцький (1870–1939), Андріян Кащенко (1898–1921), Михайло Коцюбинський (1864–1913), Володимир Антонович (1834–1908), Олександр Русов (1847–1915), Олександр Кониський (1836–1900), Павло Житецький (1836–1911), Федір Вовк (1847–1913), а менш знаних були тисячі.
Противниками Москви були з визначніших: Микола Міхновський, Валентин Отамановський, Вячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Олена Пчілка (Ольга Косачева), Юрій Колард, Іван Липа, Юрій Липа, Мусій Кононенко, Володимир Самійленко, Богдан Лепкий, Віктор Андрієвський, Опанас Андрієвський, Іван Луценко, Микола Макаренко, Сергій Шемет, О. Степаненко, М. Боярський, В. Шкляр, Т. Зінківський та тисячі інших.
Їхні думки висловив Т. Зінківський 1890 року так: «Москвини виявляють свою «культуру», своє національне «Я» тим, що знущаються з народів, які попали у московські пазури. Наші дурні гадають, що знущається московський уряд, а не московський народ. Мовляв, якби московський народ мав змогу висловити свої думки, то він був би осудив таке дикунство. Це — неправда. Це — безпідставна омана. Заходи московського уряду винародовити підбиті народи цілковито згідні з поглядами самого московського народу, згідні з культурою московського народу і з його історією. Не треба забувати, що той державний уряд, який не випадково став ним вчора, а який народ має довгі сторіччя, — такий уряд є природним, логічним витвором культури того народу. Так і московський є природним твором культури московського народу. Я певний, що коли б у Московщині був парламентарський уряд, то московське суспільство, разом зі своєю літературою було б шовіністичне та імперіалістичне, як і теперішнє. Хіба ж те московське винародовлююче розперезання (вакханалія), що нищить культуру в Польщі, в Україні, у балтицьких народів і всюди під московською владою, були би можливі, якби вони не були згідні з бажанням московського суспільства, московського народу? Коли б московське суспільство залюбки і з власної волі не виконувало б урядові винародовлюючі заходи, то ті заходи були би МАРНІ. Без власнохітньої допомоги московського суспільства московський уряд не мав сили і можливості винародовлювати; всі міністерські накази лишилися би мертвими на папері. Ні, народ, що виплекав у себе деспотів, поводитиметься деспотично з кожним, хто мав нещастя упасти під його лапоть. Раб бо, одержавши владу, неухильно стає деспотом»[231]. Це сказано 77 років тому.
Чому саме соціалісти, москволюби-драгоманівці захопили 1917 р. владу в Україні, а не українські самостійники? Українські соціалістичні партії мали у програмах соціалізацію всієї (а не лише панської) землі, отже й селянської. Вдача, світогляд українського селянина є наскрізь власницькі. «МОЯ земля» нашому селянинові свята, за неї він готовий на смертельний бій. Наші соціалісти висунули гасло: «Вся земля селянам» і одержали 98% селянських голосів. Селяни голосували за соціалістів, бо сподівалися, що «Вся земля селянам», — це у власність. Соціалісти ошукали селян, не сказавши, що соціалізація — це розвласнення, і селянської землі також. А УЦРада проголосила соціалізацію землі і почала її здійснювати. Тоді селянин почав сіяти лише стільки, щоби вистачило його родині, слушно сподіваючись, що УНР «соціалізує» і врожай. Водночас німці побачили, що УЦРада не дасть їм того продовольства, що зобов’язалася в мирній угоді. І розігнали УЦРаду, поставивши генерала Павла Скоропадського гетьманом України.
Практичні націоналісти німці розуміли, що здобувши приязнь українців, одержать з України більше, ніж насильством, військовою силою, і наказали П. Скоропадському вести українську незалежну державницьку політику, без жодних федеративних потягів до Московщини. П. Скоропадський запропонував національно свідомим українцям (несоціалістам) створити уряд. Вони відмовилися. Чому? Бо П. Скоропадський незаконно, німецькою силою захопив владу, і вони не захотіли служити німецькій ляльці. Тоді П. Скоропадський запропонував створити уряд малоросам («русским малороссийского происхождения»). Хоч ті також уважали П. Скоропадського німецьким ставлеником і зрадником «России», проте прийняли посади міністрів в уряді Ф. Лизогуба, щоб так захопивши владу, почати відбудову імперії руками більших і менших скоропадських. Негайно закликали з Московщини своїх старих приятелів-москвинів, колишніх імперських міністрів, сенаторів, генералів тощо. Зголодніла московська сарана хмарою посунула в Україну. Одержавши державні посади, почали енергійно виполювати в Україні «мазепинский сепаратизм», творити свої московські товариства, установи, угруповання та свою московську збройну силу (у самому Києві було 1918 р. 30 тисяч московських офіцерів, згуртованих в озброєних дружинах), масово винищували все українське.