Психологія вчить, що навіть сильна, але зневірена людина відчуває свою нижчість (Inferiority Complex), безсилля. Такій людині необхідно підбадьорювати себе, байдуже чим, хоч би й оманою, аби лише людина ВІРИЛА, і це збільшує її сили. Так міфи, легенди стали величезною духовною, моральною силою, що рятує людину і народ від упадку в безодню зневіри, розпуки, душевного зламу. «Вірте і віра врятує вас», — цієї незаперечної аксіоми теперішніх лікарів душевних навчав майже дві тисячі років тому Тесля з Назарета. Багато націй шукали спосіб збільшити свою віру у власні сили, відчувати національну гордість, що виростає з перемог, з культурних здобутків нації. Цю силу — національну гордість — творять великі постаті: вожді, герої, письменники, митці, науковці, філософи, плекаючи культуру й історію нації. Європа, зокрема Україна, має чим пишатися, бо розбудовує свою культуру понад 5 тисяч років у постійному зв’язку з прастарими культурами Малої Азії, Єгипту, Індії, Китаю.
Відокремлена від культурного світу Московщина почала розбудовувати свою культуру 700–800 років тому силами українців та німців. Науку москвини почали (лише почали) розвивати в XVI–XVII ст., а літературну мову аж у ХІХ ст., знову-таки розумом немосквинів. Тобто москвини не мали підстав і матеріалу для своєї національної гордості. Псковський чернець Філофей, позичивши з Балкан ідею ІІІ Риму, створив 1524 року московський міф «Москва — ІІІ Рим», що увійшов глибоко в душу і кров всього московського народу, став його глибокою вірою у месіанське призначення Московщини, творчим духом, що творив московську історію[521]. До татарської влади, якийсь час і по ній, Московщина, хоч і мала великого князя, складалася з кількох фактично самостійних князівств, як псковське чи республіка Великого Новгорода. «Культурне життя Великого Новгорода було пов’язане з культурою Київської Руси та її Русько-Литовського нащадка. Тож не дивно, що навіть коли Москва завоювала і зруйнувала 1478 року Великий Новгород, політично переможене місто було аж до середини XVI ст. культурним осередком усієї Московщини. У Великому Новгороді існувала тоді група європейськи освічених учених на чолі з архиєпископом Геннадієм Гонзовим. До тієї групи належав учений чернець Філофей, хоч походив він з Пскова. Той гурток знав про європейську ідею ІІІ Риму. Філофей мав чи не найбільшу освіту та розум у тодішньому новгородсько-псковському суспільстві. Літописець XVI ст. пише про нього, як про велику духовну, моральну і розумову силу та авторитет[522]. Саме тоді (1510 р.) Московщина загарбала Псков і знищила його вольності, вивозячи до Московщини тисячі псковських визначних діячів і надсилаючи туди своїх урядовців. Філофей був псковським патріотом і побачив, що Москва вже стає столицею нової великодержави, а Новгород і Псков засуджені історичною долею на занепад. Ідея «історичної долі» (провіденціалізму) була тоді основою філософського світогляду Європи, люди твердо вірили, що життя людини і народів є наперед визначено Богом. Отже, і Філофей вірив, що занепад Риму та Костянтинополя і зростання Москви наперед визначені Богом. І хоч Філофей — псковський патріот і слов’янин — мав усі причини ненавидіти азіатську Московщину, проте він повірив у її історичну місію. А повіривши, переніс на Москву балканську ідею ІІІ Риму, що її висловив категорично: «Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти»[523]. Філофей проголосив свою ідею перше в 1504 році в «послании» до великого князя Івана ІІІ, а остаточно сформулював 1524 року. Московський митрополит Макарій (також новгородець) витратив кілька років, щоб розтлумачити Іванові IV та боярам її державницьку вагу. Московська держава і церква офіційно схвалила її аж 1589 року, записавши до «Уложоной Грамоты» (про заснування Московського патріархату). За царя Бориса Годунова москвини вже офіційно писали: «В Богохранимом царствующем граде, в Третем Риме». У XII–XVIII ст. націю ототожнювали з державою, а державу з королем (династією). Отже, щоб довести право Москви на спадок Риму, треба було довести спорідненість московських князів з імператорами 1-го чи 2-го Риму. Це й робив Філофей у своїх багатьох «посланиях». Митрополит Макарій також багато писав у 1542–1963 роках про ту «спорідненість». Обидва пригадували, що московські князі походять з київського роду Рюриковичів (рід Рюриковичів вимер у Московщині 1598 року). А київські князі породичалися з усіма європейськими королями, включно з візантійськими. Посвячення через Київ ставило Москву аж на четверте місце: Рим–Царгород–Київ–Москва. Так самі москвини мусили визнавати Київ старшим, і то не «братом», а таки «матерью городов русских». Отже, Київ мав би бути ІІІ Римом, а Москва хіба VI. Московська церква — на 460 років молодша за Українську — проголосила сама себе матір’ю Української. Московщина шукала способу позбутися Київського старшинства. Саме тоді Ватикан шукав силу, яка могла би привести Візантію під його владу. Ватиканові було байдуже, якою та сила могла бути. Наприклад, Папа Пій ІІ запропонував султанові перейти на католицьку віру, спокушаючи його тим, що, мовляв, він заволодів Візантією незаконно, загарбництвом, а якщо перейде на католицьку віру, то папа надасть йому титул і корону імператора греків і Сходу[524]. Ватиканові не пощастило спокусити турків, і він звернув свою увагу на Московщину. Запропонував їй одружити Івана ІІІ з небогою колишнього візантійського імператора Зоєю Палеолог. Ватикан планував з її допомогою спонукати Московщину визволити Царгород, а далі і визнання Московською церквою зверхності папи римського[525]. Московщина радо вхопилася за цю несподівану нагоду і вислала до Ватикану свого урядовця Батисту Вальпе (італійця з походження). Він неофіційно пообіцяв Ватиканові, що московська церква визнає зверхність папи. Як далеко було від того, свідчить той факт, що московська церква наново охрестила вже охрещену православною (грецькою) церквою Зою Палеолог, назвавши її Софією. Породичавшись з візантійським цесарем безпосередньо (а не через Київ, як раніше), князь Іван ІІІ почав називати себе також цесарем («цар» — слов’янська форма від caesar). Іван IV наказав записати до державних законів новий титул московських князів — «цар». І від Філофея до всіх теперешніх істориків СРСР проголошується безапеляційно: «Шлюб з Софією Палеолог зробив Івана ІІІ спадкоємцем прав візантійських імператорів, а православна московська держава — після завоювання Візантії турками — стала вождем і основою всього православного світу і всього слов’янства[526]. Звичайно, це не так. Турки заволоділи Царгородом 1453 року. Отже, Візантія вже не існувала 19 років перед шлюбом Софії, а Палеологи жили в Римі. Фактично імператорські права Палеологів не значили нічого. Навіть теоретично Софія не мала найменших спадкових династичних прав. Їх успадкував брат останнього імператора Костянтина Палеолога — Фома Палеолог. А Фома мав двох синів і двох дочок. Один син, Мануїл, втративши надію на візантійський трон, перейшов у магометанську віру і дістав державну посаду в Туреччині. За законами Візантії спадкові права перейшли до другого сина — Андрія. Старша за Софію дочка — Єлена вийшла заміж за сербського володаря. Сербам і на гадку не прийшлося домагатися візантійського спадку, хоч Єлена була старша за Софію. За візантійськими законами династичні права успадковують лише мужчини і ніколи — жінки. Отже, Софія не мала б тих прав навіть і після смерті брата Андрія, коли б він не мав синів. А він їх мав.
Андрій Палеолог мріяв визволити Царгород, а не маючи власної сили, шукав когось, хто визволив би. Ясна річ, ніхто не визволяв би для Палеологів, і тому Андрій пропонував 1480 р. продати свої імператорські спадкові права. Спершу запропонував своєму швагрові Іванові ІІІ, але той не хотів платити гроші за порожній титул. Цей факт вказує, що тоді москвини не надавали жодної ваги спадковим правам Палеологів. Причина відмови була не в московській скнарості. Московські князі видавали величезні гроші на хабарі в Золотій Орді. Не знайшовши за 10 років іншого покупця, Андрій знову запропонував Іванові ІІІ за меншу ціну. Той знову відмовився. Нарешті Андрій продав 1494 р. свої спадкові права на Візантію французькому королеві Карлові VIII. Той хоч і додав до своїх титулів ще й «імператор Сходу», Царгорода не визволив. Тоді Андрій вдруге продав 1502 р. ті права іспанському королеві Фердинандові Католикові. Отак виглядають права Софії на спадок Візантії.