Московська мова не є звичайною мовою. Вона є великою мовою. Мовою всього прогресивного людства. Вона безперечно буде мовою Світової Совєцької Республіки. І той, хто байдуже ставиться до вивчення московської мови, є ворогом світового поступу. Ті науковці, які не знають московської мови, не є справжніми науковцями[33]. Маячня А. Гітлера, порівнюючи з цією московською, направду є ангельським лебедінням. Такими божевільно-шовіністичними мареннями переповнена література (разом з науковою) московських «інтернаціоналістів» СРСР. Малоукраїнським приятелям «московської демократії» радимо читати цю літературу. Московська шоста колона у світі подбала, щоб європейці та американці читали московську літературу, але не шовіністичну. В США навчають московської мови, літератури, історії в двохстах вузах. І це не коштує ні цента Московщині. Про кошти подбала московська шоста колона. Українці в США своєї шостої колони не мають, і в жодній американській школі українознавство не викладається, хіба що самі українці заплатять.
Тут доречно згадати про ставлення Московщини до міжнародної мови есперанто. Есперанто — це штучна міжнародна мова, що її уклав 1887 р. Л. Заменгоф. Її словник складається з коренів слів, спільних кільком європейським мовам, і тому європеєць може зрозуміти есперанто, вивчивши лише граматику. Граматика ж проста, її можна вивчити за кілька годин. Не європеєць (азіат, африканець) може вивчити есперанто за один місяць. Ліга Націй, Міжнародний Поштовий Союз, Міжнародний Червоний Хрест та інші міжнародні організації визнали есперанто за одну з своїх офіційних мов. Багато міжнародних з’їздів провадилося мовою есперанто. Є вже чимала література цією мовою, видається кілька журналів. Франція та Англія бойкотують есперанто, бо не хочуть втратити панування їхніх мов у міжнародному житті. Єдине, чого бракує цій мові — словника наукових та технічних слів, але граматика дає безмежні можливості їх творити. Отже, ця надзвичайно легка до вивчення мова найбільше надається для робітництва, бо ж воно чужих мов не вчило. А для ІІІ Інтернаціоналу важив ще й той факт, що есперанто не було мовою жодної нації. Отже, все промовляло за те, щоб ухвалити есперанто офіційною і єдиною мовою ІІІ Інтернаціоналу. І голова Світового Союзу есперантистів, англійський комуніст І. Ляпен запропонував був на І-му з’їзді ІІІ Інтернаціоналу в Москві взяти есперанто за єдину офіційну мову. Всі члени погоджувалися, крім Московщини. А що вона не мала жодної причини заперечити, то запропонувала доручити окремій комісії всебічно обміркувати справу, а поки що московську мову вважати за офіційну. Те «поки що» триває досьогодні.
Московщина проголосила «великую русскую литературу» обов’язковою до наслідування всіма народами СРСР. Це своє беззаперечне проголошення підперла непохитним доводом літературо-знавців з НКВД. Спробуйте-но, «інородці», писнути, що Т. Шевченко, А. Міцкевич, Ш. Руставелі не вчилися у всіляких бєлінських, чернишевських, федіних, єсєніних! Спробуйте-но хахлішки, полячішки, кінтошки[34] не поцілувати — і то прилюдно, шанобливо — смердючі пранці московського «мракобесия» (за виразом І. Буніна)! Московська «демократія» в СРСР вже цілковито відверто глузує з подоланих, безборонних «инородцев» (немосквинів) СРСР. Мовляв, ми москвини, знаємо, що М. Рильський, П. Тичина, Ю. Яновський, Б. Антоненко-Давидович, В. Гжицький, О. Вишня, П. Панч, Є. Плужник, А. Малишко, та інші є європейськими письменниками. Знаємо, що вони не обожнюють наших М. Горького, С. Єсєніна, В. Маяковського та їм подібних. Знаючи це, ще з більшою насолодою дивимося, як ці ваші речники, скрегочучи зубами, ридаючи душевно, цілують духовні пранці нашої літератури і культури. Що з того, що кільканадцять ваших українських митців пручалися і не поцілували, як от Г. Косинка, М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, М. Драй-Хмара, О. Влизько, Д. Фальківський, К. Буревій, К. Поліщук та понад 200 інших? Московщина винищила їх, як мух, вигубила лише за 10 років (1929–1939) понад 200 українських письменників. Отже, хто переміг?
Далекоглядний Т. Зіньківський писав 77 років тому: «Господарче (економічне) гноблення, господарча неволя менше шкодить народові, як гноблення культурне. Гноблення будь-якої дикої орди — це доброта, порівнюючи до гноблення цивілізованої нації, бо цивілізована знає: де і чим дошкульніше вдарити гнобленого. Дика орда нищить господарчо, грабує, але ці лиха є такі ж природні, як і усяке стихійне лихо: град, посуха, землетрус — прийшло, понищило, зруйнувало господарство і зникло. Всі ті господарчі втрати праця надолужить, і знаку по них не зістанеться… Цілковито інакше дикунство цивілізоване. Цивілізоване дикунство вже знає таблицю множення і вже знає лічити навіть і на мільйони; крім того, воно розуміє, що йому не панувати, коли підвладні матимуть іншу від нього природу, вдачу. Звідси — його дика думка: «Щобільше маємо «гарматного м’яса», то більше можемо награбувати у сусідів. А щоб «гарматне м’ясо» забуло за свою людську природу, схильну до розумного життя і до добра, — треба всіх підвладних переробити на один копил так, що лише іменем можна б було відріжнити Івана від Степана. Коли так зробимо, то матимемо мільйони «гарматного м’яса», матимемо величезну військову машину, щоб загарбати весь світ… Так цивілізовані дикуни хочуть вийняти ДУШУ з народу, знищити його мораль і культуру. Винародовити. І ось таке цивілізоване дикунство (яке щойно вчора навчилося складати літери цивілізації) бере у свої руки монополію на мову, освіту, культуру. Це цивілізоване дикунство краде у підбитого народу його культуру, його історію; накидає йому й іншим народам свої дикі, деспотичні ідеали, завинені у християнські ризи»[35]. Чи ж не про московську «демократію» СРСР писав автор 77 років тому?
III. ЛЕДАРСТВО І ВОЛОЦЮЗТВО МОСКВИНА
Ми, москвини — народ волоцюг.
М. Горький
Москвини — народ волоцюг, ледарів і злодіїв.
С. Рождественський
Історична доля оселила москвинів у багнистому північному пралісі. Рільництво там було можливим лише на горбках сухішої землі, що були поміж болотами, річками, озерцями. Там москвин вирубував ліс, палив його і засівав у попіл зерно. По п’ятьох роках така «паль» уже не родила, і москвин кидав її, а шукав нового, не вирубаного горбика землі. Отже, навіть рільництво було кочовим, аж поки уряд не прив’язав москвина до землі кріпацтвом.
Вирубувати праліс — праця тяжка, а головне — невдячна, бо ж лише 3–5 років родила та «паль», та й урожаї були малі. Це знеохотило москвина до рільництва, навіть викликало у нього злобу на невдячну землю. Міняючи що п’ять років місце осідку, природно не було потреби ставити довготривалі будови, огороджувати обійстя, прикрашати хату тощо. Московський історик пише, що навіть у ХХ ст. московська «деревня» (село) виглядала як тимчасовий табір без найпростіших життєвих вигід. Чорні дерев’яні хати, жодної огорожі, ані натяку на чистоту, сморід від гнилого сміття навколо хати. Про квіти чи садки біля неї (як в Україні) і згадки немає. Брудні, нечесані, з хмарою нужі люди; підозрілі, злобні погляди — все це природно викликає у чужинця огиду. Всі чужинці, які бували в Московщині, однозгідно свідчать про неймовірно жахливий фізичний і моральний бруд не лише московського мужика, але й аристократа. Чужинці ті дивувалися, що навіть панівна верства цілковито не відчувала ніякої краси, ніякої потреби в культурі, і не розуміла найпростіших моральних, етичних засад[36]. У духовності і народній словесності москвина немає нічогісінько рільничого. Це віддзеркалюється і в його мові. Московський рільник називає себе «крестьянином», або «мужиком» — тут і натяку на рільництво. Слова «земледелец» або «хлебопашец» — складні, а це вказує, що їх створив не народ, а інтелігенція.
[36]
В. Ключевський. «Сказания иностранцев о Московском государстве»; Г. Лукомський. «Московия в представлении иностранцев».